"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

донечка Шура. Росла вона кволою, в холодi, а нерiдко i в голодi. Подружжя
жило надiями на повернення в рiднi кра┐. Та не збулися цi мрi┐. Етапи,
заслання пiдiрвали й до того слабе здоров'я квгена Васильовича. Помер вiн,
не дочекавшись волi. А Ганна Iванiвна, поховавши чоловiка та наплакавшись
уволю на його могилi, по┐хала з дитиною назад. Батькiв у не┐ вже не було,
а в чоловiкових жити не схотiла: зреклися вони сина, а отже i ┐┐. Та
притулок шукати треба було. Тодi й згадалася привiтнiсть та гостиннiсть
Косачiв. Довго не наважувалась вона входити в чужу сiм'ю, але нiчого не
вдi║ш. А ще коли порожньо в кишенi... На ┐┐ лист Косачi вiдповiли одразу.
Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвiтню виставку, i пропонували побути
цей час на господарствi, вiдпочити, поки знайдеться десь робота й житло.
По при┐здi гостей у Косачiв потiснiшало. Для Ганни Iванiвни i Шури у
вiтальнi поставили ще одне лiжко, бiля якого вечорами велись нескiнченнi
розмови. Розповiдала переважно при┐жджа. Коли доходило до заслання, очi
туманили сльози. Витирала ┐х, не соромлячись, гладила бiлявi голiвки
дiтей, що принишкло тулились одне до одного, i вела далi. З ┐┐ оповiдi
Леся уперше почула слова, змiст яких тiльки-но розкривався перед нею,
глибоко зворушував дитяче серце. Якось, не в змозi затамувати пекучо┐
туги, залишила товариство, заплакала й вибiгла до сусiдньо┐ кiмнати.
- Що тобi, моя пташко? - запитала стурбовано мати. - Болить що-небудь?
Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози.
- Не знаю... Щось нiби давить, не да║ менi дихати. Ольга Петрiвна
заспоко┐ла доньку, повкладала дiтей спати й тодi звернулася до гостi:
- Я забула сказати тобi, Ганно: Леся надто до всього чутлива... Кожна
дрiбниця ┐┐ вража║. То ти розказала трохи - i досить, про щось iнше почни.
А то, бач, не знати що з дитиною дi║ться.
Пiсля цього бiльше говорили про звiрiв, природу, що Лесю теж дуже
цiкавило. Дещо iз сво┐х вражень вона пробувала навiть покласти на музику i
часто довше, нiж звичайно, засиджувалась бiля фортепiано. Воно то гримiло
вiд дотикiв ┐┐ тоненьких пальцiв, то обзивалося ледве чутно, приглушено,
нiби десь далеко-далеко шумiла безкрая тайга, хлюпотiв по камiнню потiк.
- А це, - пояснювала Леся, починаючи щось маршове, - втiкач
поверта║ться додому.
- Овва! - смiялась Ольга Петрiвна. - Та вiн мов iз походу верта║ться...
Насправдi, Лесенько, так не бува║.
- А як, як?!
- Ховаються вони там по лiсах, щоб не натрапити на сторожу. Бува║, що й
гинуть без шматка хлiба...
Дiвчинка замислювалася, з веселого переходила на жалiбний тон, аж поки
Михайлик чи хтось iз дорослих не зупиняв ┐┐. Часто дiти зображували геро┐в
улюблених книг - русалок, середньовiчних лицарiв чи персонажiв народних
казок. Здебiльшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави Луцького
драматичного товариства чи на зiбрання.

VII
В кiнцi лютого морози спали, i Косачi почали готуватися до вiд'┐зду на
виставку. Петро Антонович закiнчував розпочатi напередоднi службовi
справи, розпоряджався по господарству, а Ольга Петрiвна переписувала з
чернеток сво┐ вiршi, якi мала завезти до редакцiй львiвських журналiв,
приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь iз близьких за