"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зиркнувши спiдлоба на матiр, закрив пiдручника.
- Щось голова розболiлася, - вдав iз себе втомленого. - Мамусю, ми
пiдемо з Лесею погуля║мо трiшечки. - I поки Ольга Петрiвна наказувала, як
поводитись на морозi, обо║ швидко вдягнулись i за мить були на подвiр'┐.
Зима! Кого не чарувала ┐┐ казкова краса, кому не пам'ятний отой галас,
коли качають снiгову бабу, де - i радiсть першого снiгу, i зашпори в
руках, i невдоволення тим, що комусь, а не тобi, вдалося першому причепити
тiй бабi голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очi, тiльки
вiтер свище у вухах. А ззаду ще й ще дiтвора... Однi вже ┐дуть, iншi
тiльки сiдають. Крик, смiх, плач - усе злива║ться. I так з ранку до
пiзнього вечора. I нi втоми, нi болю нiякого, коли перекинешся i зненацька
на тебе наваляться "купою невеликою" кiльканадцять товаришiв. Тiльки вдома
виявля║ться, що на тво║му лейбику не всi гудзики, а руки аж тремтять вiд
утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже
борщ.
Та хiба тiльки цим багата зима! Ваблять заснiженi далi, поля. Дивись на
них хоч до болю в очах, а нi межi не помiтиш, нi рiденько┐, скупо посiяно┐
озимини - все замело, зрiвняло до наступно┐ весни...
Поки Мишко дiставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака
скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи снiг. Од радощiв
вона трохи не звалила Лесю з нiг, за що та пригрозила ┐й, пообiцяла
зачинити в будку. Тодi Джальма метнулася по подвiр'ю, розiгнала курей, що
греблися бiля порога, заскочила в хлiв i невдовзi вилетiла звiдти попереду
Мишка. За хвилину всi були за ворiтьми, поспiшали до гiрки, звiдки чути
було дитячi голоси.
На розi вулицi пх зустрiв батько. Поруч нього iшла незнайома, тепло
одягнена жiнка, а за ними на санях везли небагатi пожитки, серед яких,
по-дорожньому закутана, сидiла дiвчинка.
- Ось, Ганно Iванiвно, i мо┐ пташенята: Михайло i Леся, - сказав батько
й додав: - Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати - гостi до нас.
Ганна Iванiвна лагiдно обняла i пригорнула до себе малих, зняла з саней
дiвчинку.
- Познайомся, донечко. Це Мишко i Леся Косачевi. Я тобi розповiдала про
них, пригаду║ш?
Дiвчинка злегка кивнула головою, поволi витягла з велико┐, мабуть
материно┐, потерто┐ муфти худеньку ручку i несмiло промовила:
- Мене звати Шура... Олександра.
- Сiдай, ми тебе пiдвеземо, - запропонувала Леся i допомогла дiвчинцi
сiсти на санчата.
- Вже й подружили... Що то дiти, - з ледь помiтним смутком у голосi
мовила Ганна Iванiвна. - А од мене всi вiдцуралися, забули...
Ганна Iванiвна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрiвною разом
училася в пансiонi, а через не┐ познайомилася з Петром Антоновичем.
По закiнченнi навчання ┐хнi шляхи розiйшлися. Косача i його молоду
дружину направили до Новограда-Волинського пiд та║мний нагляд начальства,
а Ганнi Iванiвнi випала труднiша дорога. Незабаром пiсля весiлля ┐┐
чоловiка, квгена Судовщикова, за "поширення бунтарських iдей" було
заарештовано й вислано до Костромсько┐ губернi┐. Слiдом за ним по┐хала i
Ганна Iванiвна, щоб хоч трохи полегшити його страждання* Разом терпiли
вони незлагоди, пiдтримували, як могли, одне одного. Там i знайшлася в них