"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

побаченого.
Розмоклими шляхами, по бездорiжжю, чвалають заробiтчани. Однi до мiста,
на фабрики несуть сво┐ молодi, ще не спрацьованi руки, iншi понуро бредуть
назад, втративши i сили, й надi┐ на краще. В них тiльки одне бажання:
доплентатись як-небудь до домiвки, щоб хоч не вмерти на дорозi.
В такi днi Леся майже не виходила з дому - читала, писала бабунi листи
i через день вiдвiдувала уроки музики. Заняття ┐й дуже подобалися. Вона
уже розумiлась на нотах, виконувала простенькi музичнi етюди.
- У вашо┐ доньки - незвичайний хист, - дiлився з Косачем сво┐ми
враженнями вчитель.
Батьки й самi помiтили, як Леся швидко i бездоганно запам'ятову║
почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що
бринiв то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричцi
пiдтягував Михайлик - дитячий спiв лунав напрочуд злагоджено, нерiдко
захоплював дорослих.
Одного разу батько повернувся зi служби у гарному настро┐:
- Ну, Лесенько, нарештi знайшов тобi фортепiано. Не нове, правда, але
хороше.
Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму
свого першого концерту, розшукувала ноти, обiцяла Михайлику навчити його
грати. А коли наступного дня iнструмент привезли, не вiдходила вiд нього
нi на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навiть знайшла i
почепила на стiнi пучок сухих чорнобривцiв.
- Галасу тепер буде, хоч iз хати тiкай, - сказала Ольга Петрiвна.
Проте побоювання ┐┐ були марнi. Як i досi, дiти поводилися чемно: вдень
училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сiдала
за фортепiано. Це були для не┐ найкращi хвилини. В музицi виливала вона
свою дитячу радiсть, сво┐ думки, веселi й сумнi.
Перед рiздвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворi.
Кiлька днiв вузенькими вулицями Луцька гуляв вiтер, змiтаючи з бруку
снiгову порошу. Вiн вривався в мiсто з-понад стирських невисоких горбiв,
кружляв на безлюдному майданчику бiля кафедрального собору, сердито грюкав
одiрваною iржавою бляхою.
А коли буря вщухла i в затишшi виразнiшими стали пискливi голосочки
снiгурiв i синиць, повалив густий лапатий снiг. Вiн сипнув зненацька,
зблизька, нiби збирався давно, та все ждав нагоди.
- Зима!.. Прийшла-таки, - радо потирав долонi i хукав у них Кароль.
Коли вiн заходив до кухнi, слiдом вривався мороз i безсило звивався по
кутках клубками холодно┐ пари.
- Чому ж ви радi║те?
- Е-е-е, голубко... пiдростеш - не питатимеш. Мужицька прикмета вiрна:
зима без снiгу - лiто без хлiба. Он як!
Вiн хутко кiнчав сво┐ справи, накидав на голову потертого
жовтувато-зеленого башлика i зникав за дверима, де починався манливий,
пропахлий снiгом простiр. Лесi теж кортiло вибiгти, погратися з дiтворою,
з котрою через погану погоду давно не стрiчалася, або просто стати i
дивитись, дивитись, як кружляють у повiтрi й нечутно падають на землю, на
дахи будинкiв, на луг i рiчку легенькi зiрчастi снiжинки. Дiвчинка то
пiдбiгала до вiкна, вдивлялася в бiлий снiг, то щось нашiптувала Мишковi,
та так настирливо, що той зрештою не витримав, зiтхнув скрушно i,