"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

...Якось Ольга Петрiвна виявила, що з вiшалки, яка стояла в коридорi,
зник старий пiджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цiкаво
було, куди ж подiлася рiч. Стала розпитувати - нiхто нiкому не вiддавав.
Диво, та й годi. Адже нiкого з чужих у квартирi не було. Що б це означало?
Перешукала ще раз - даремно.
- Справдi загадка, - сказав за вечерею Петро Антонович i запитливо
глянув на дiтей. Леся, що сидiла напроти, не витримала того погляду,
опустила очi, зашарiлася i раптом, зiрвавшись з мiсця, кинулася до сво║┐
кiмнати.
Всi знизали плечима. Тiльки Лiля, думаючи, що сестра з нею бавиться,
кинула ляльку, пiдвелася з пiдлоги i задрiботiла слiдом. Та одразу ж
повернулася засмучена.
- кся... тям, - жебонiла, показуючи на кiмнату, i терла кулачками
оченята.
Петро Антонович поспiшив до дочки. Вона лежала на лiжку ниць i
схлипувала. На лагiдний дотик батьково┐ руки обернулася.
- Даруй менi, таточку, - сказала благально. - Скоро зима, а вони...
Вони замерзнути можуть! - припала до грудей, обвила тоненькими рученятами
батькову шию. - Татусю, рiдненький...
- Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути?
Пiдiйшли вкрай здивована Ольга Петрiвна i Ми хайлик.
- Вони... божi люди... старцi, - видавлювала слово за словом Леся. - Я
бачила ┐х... там... у замчищi. I я взяла. - Вона затихла, зiтхнула з
полегкiстю, нiби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на
присутнiх iскристими вiд слiз очима.
Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячi лу доньчину голiвку i
думав, думав... Десь зовсiм близько обiзвався пугач. Вiд несподiваного
"пу-гу", "пу-гу" Леся здригнулася i знов благально глянула на батька.
- Не треба так хвилюватися, - заспоко┐в той, голублячи дочку. - Вчинила
ти правильно. - Петро Антонович пильно подивився на дружину i ще раз
ствердив: - Справедливо.
Леся знову заплакала, вдячно обцiловуючи батькову руку, але то вже були
сльози радостi, свiдомостi першо┐, хай незначно┐, все ж допомоги
скривдженим. Потiм вона пiдбiгла до матерi, що сидiла на кра║чку лiжка,
тримала Лiлю, поцiлувала ┐┐.
- От i гаразд, люба моя, - сказала Ольга Петрiвна, пригортаючи доньку.
- Тiльки ти бiльше так не роби. Коли що забажа║ш, скажи менi чи батьковi.
- Авжеж, спитайся, попроси, - пiдтримав Петро Антонович. - Навiщо ж
та║мно?
- Така у нас обiтниця.
- Обiтниця? Та перед ким?
Леся зрозумiла, що сказала зайве, пробувала вiдма гатися, та було вже
пiзно: батьки вловили в ┐┐ натяку значно бiльше, нiж вона сподiвалась.
Довелося розповi сти про товариство, про мiсце, де вечорами збираються.

VI
Довга, затяжна волинська осiнь. З вересня аж до початку грудня iдуть
дощi. Над болотами та озерами, в долинах рiк стоять тумани, важкi хмари
пливуть над селами i хутiрцями. Зрiдка вигляне сонце, пробiжить холодними
блiдими промiнчиками по пустих полях i знов схова║ться, немов жахнувшись