"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нiхто не озивався. Мовчки, нiби дорослi, стискали одне одному руки на
прощання i розходилися потай.
Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в
них щось знайоме, ранiше бачене. Сутулi постатi, важка хода... Як вона не
впiзнала! Це ж кобзар, той, що спiвав на ярмарку. Он i бандура за спиною.
А другий, меншенький, то поводир. Старий iшов, човгаючи стоптаними
чобiтьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
Леся мимоволi потяглася за старцями. Назирцi, скрадаючись у вечiрнiх
сутiнках, вона дiйшла до найдальшо┐ вежi i сховалася за виступом муру.
Слiпий намацав патерицею камiнець, сiв i, перевiвши подих, почав
скидати з себе торби, бандуру. Поводир вiдразу зник у вежi. Незабаром вiн
з'явився, розстелив на травi ряденце i почав готувати вечерю: дiстав з
торбини кiлька огiркiв, пирiжок, розламав його i половинку подав старому.
Той мовчки став на колiна i, тримаючи ┐жу перед собою в пригорщах, якийсь
час беззвучно молився на схiд. Потiм сiв, звично пiдiбгавши пiд себе ноги,
i почав обережно, щоб не розкришити, ┐сти.
Розмовляли вони мало. Та ось старий з'┐в свою порцiю i промовив:
- Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
Поводир заглянув у торбу, понишпорив у нiй i сказав винувато:
- Нема. Було двiйко, то я ще вдень з'┐в.
- На здоров'я тобi... -i змовк. А за хвилину: - Кепськi нашi з тобою
дiла, хлопче...
- Та чого ви, дiду? Яблук i на ярмарку було мало.
- Отож я й кажу... Убожiють люди. Ш нам подати не мають, нi самим
з'┐сти.
- Вiзьмiть гiрочок солоний. Ви ж любите, - запропонував хлопець.
- Не про те я, голубе. Забiлiють скоро снiги, завихрить у полi, а в
тебе нi лейбика, нi шапчини.
Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув сво║ убоге вбрання i,
нiби мова йшла про зовсiм сторонню людину, сказав:
- Якось буде... розживемося.
- Авжеж, як та сорока на лозi. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач,
хоч стоячи кричи. - Кобзар потер долонями колiна, пiдвiвся. - Ще день
перебули, хвалити бога. - Обмацуючи костуром дорогу, вiн почвалав до вежi.
Незабаром, захопивши торби i бандуру, там зник i хлопець.
Леся, нiби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який
тiльки-но поглинув людей i знову чорнiв хижо, зловiсно, мов паща
гiгантського звiра. Здавалося - в цих ру┐нах i пiдземеллях ворушаться
десятки знедолених, знiвечених життям калiк. Зараз вони тремтять вiд
холоду i проклинають тих, хто позбавив ┐х домiвки i примусив поневiрятись
по свiту. Мине нiч, зi сходом сонця знову виповзуть вони зi сво┐х нiр i
бродитимуть вулицями, з сумною надi║ю поглядаючи на перехожих.
Лесi раптом стало лячно, хотiлося покликати когось на помiч, та острах
сковував i рухи, i мову. Невидимi в сутiнках кажани шурхали над головою,
вiд Стиру тягло холодом.
- Лесю, Лесю! - загукав хтось оддалiк. - Де ти, Лесенько?..
Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пiшов шукати.
Братова присутнiсть, хоч вона й не бачила його в темрявi, заспоко┐ла
Лесю. Обережно, щоб не спiткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз
здригаючись вiд дотикiв до холодного муру.