"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

додому.
Ввечерi Леся довго не лягала спати. Батька саме не було - десь по┐хав у
справах, i вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробицi
баченого, нерiвним дитячим почерком вписувала пiсню у свiй заповiтний
зошит.
"Зiбрав собi хлопцiв славних..."- виводила, роздумуючи над рядками. - А
чого ж тепер нiхто ┐х не збере?"
Мати зайшла, нагадала, що час вiдпочивати, - Михайлик i Лiля вже давно
сплять.
- Матусю, - звернулась до не┐ Леся, - скажи менi:
чого на свiтi не всi люди однаковi? к бiднi й багатi. Хiба не можна
всiм гарно жити?
Ольга Петрiвна кинула на доньку здивований погляд.
- А чому це тебе цiкавить?
Леся розповiла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у мiстi
людей, якi випрошують собi шматок хлiба, ходять обшарпанi.
- То божi люди, доню, старцi, калiки нещаснi.
- А хiба iншi - не божi? I зовсiм вони не калiки. Тiльки худющi... Та
очi - страшнi, блискучi...
Спантеличена простою дитячою логiкою, Ольга Петрiвна не знала, що
сказати.
- В життi чого не бува║, - мовила зрештою. - А зараз - лягай спати.
Та i в лiжку Леся не могла розлучитися зi сво┐ми думками. Лежала з
широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за
вiкном сумним зiтханням вiтру i далеким незрозумiлим нiчним шарудiнням.
"...Надто вже багато тих старцiв, щоб на них не дивитися, - думала. -
Ходять, нiкому не потрiбнi... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама
вiд мене кри║... Треба зiбрати товариство... хлопцiв славних... Нiчого, що
всi малi. Мiж комунарами були й такi... А Жанна д'Арк хiба набагато
старша?.."
Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусiдськi хлопчики та
дiвчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворi старого замку, що
бовванiв над мiстом напiвзруйнованими мурами. До нього було зовсiм
близенько перейти - невеличкий проти собору майдан, де дiтвора часто
бавилася, а за ним - глибокий рiв i мiсток, що вiв прямiсiнько в замок.
Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих
закуткiв двору на раду. Нiхто з "великих" не мав сюди доступу, навiть не
повинен був знати про товариство - таку взяли врочисту обiтницю.
Правувала над усiма Леся. Вона обрала собi iм'я Жанни д'Арк, одначе
виявилося, що нiхто з малечi його не зна║ i не може як слiд вимовити.
Довелося затратити немало часу, щоб розказати про вiдважну француженку.
Оповiдала Леся захоплююче. Ото як зберуться всi, залазила - тоненька,
бiлолиця - в замкову бiйницю i мовила. Призахiдне сонце ┐┐ голiвку
червонить, очицi блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвiночок.
Леся добре запам'ятала мотив "За Сибiром сонце сходить", розучила його,
i часто в надвечiр'┐ ця пiсня, вириваючись крiзь зубчастi стiни, котилася
широким берегом аж ген за рiчку.
Захопленi пiснями, не помiчали, як довшала тiнь вiд замкового муру i
небо у бiйницях ставало темно-синiм. Розходились аж тодi, коли сторожа
подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало вмить.