"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

примостившись бiля чийогось воза, спiвав жартiвливих пiсень. Навколо
зiбралося чимало цiкавих - хто сидiв на морiжку, а хто зiпершись на воза,
попихкував люлькою. Леся й собi протиснулась i стала бiля старого.
Низькорослий, у брудному полотняному одязi i в личаках хлопець-поводир
сумно глянув на ┐┐ чистеньке вбрання i перевiв погляд на свiй вилинялий
пiд дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кiлька мiдякiв.
Кобзар закiнчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця i
звернувся до присутнiх:
- А що, люди добрi, мов старий перебендя одспiвав сво║, розносив голос
по шинках та панських хоромах?.. Чом не смi║тесь? - Вiн водив бiльмами
незрячих очей" нiби вiдшукував того, хто мав вiдповiсти. - Гай-гай, та ви
наче понiмiли. Видно, одучили вас пани веселитися.
- Стривай, кобзарю, не кепкуй, - обiзвався високий, у засмальцьованiм
одязi ремiсник, що стояв поруч Лесi. - Не те спiва║ш, от i мовчимо. Не до
жартiв. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.
Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважнiло, на чолi поглибшали
зморшки.
- Спасибi, чоловiче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили манiфест
про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелi на них нема║...
- Знайдеться, дiду. Тягне вовк, потягнуть i вовка. Та так, що й дух з
нього вийде, - запевнив ремiсник.
- А звiсно, коли гуртом... громадою, - загули навколо, пожвавiшали
селяни.
Кобзар знову поставив на колiна бандуру i звично забiгав пальцями по
струнах:
За Сибiром сонце схо-о-о-дить,
Хлопцi, не зi-i-iвайте,

Ви на ме-е-не, Кармалгока,

Всю надi-i-ю май-те-е...
Леся намагалася вловити кожне слово, в ┐┐ уявi поставав нескоримий
Кармель, що не раз мiряв з кайданами на ногах шлях сибiрський дальнiй.
Всi слухали, в задумi схиливши голови. Нiхто й не помiтив, як до гурту
пiдiйшов жандарм. Вiн постояв ззаду, прислухаючись, а потiм кинувся до
кобзаря:
- Ану геть, лайдаче! Ти що тут варняка║ш? У буцегарню закортiло? - Вiн
узяв старого за плечi, сiпнув i грубо вилаявся.
- Божий я чоловiк, хiба не бачиш? - обiзвався старий. - Христа на тобi
нема║.
- Ну, ну, побалакай менi! - гримнув жандарм. - Забирайся пiд три чорти.
А ви чого роти пороззявляли? - визвiрився на селян. Тi помалу почали
розходитись.
Лесi стало шкода кобзаря i хлопця, але як ┐м допомогти - не знала. Вона
чомусь сподiвалася, що чоловiк, котрий стояв поруч не┐, неодмiнно
заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.
Старий устав, перекинув бандуру за спину i почвалав, тримаючись за
поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, i знову ┐й чулася
пiсня.
"А чому жандарм гримав на нього?" - спливло на думку. Пригнiчена, пiшла