"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В Корцi, коли про┐здили повз старовинний замок, дiвчинка попросила
стати, вмовила батька пiти оглянути споруду.
А в Рiвному, де зупинилися на ночiвлю, Леся довiдалась, що недалеко
Дубно - мiсто, згадуване в "Тарасi Бульбi", - i заходилася:
- По┐дьмо, тату.
п┐ пiдтримав Михайлик:
- Це ж так цiкаво, по┐дьмо.
Коли б не нiч, довелося б Петру Антоновичу везти дiтей на Дубенщину, а
так домовилися, що по┐дуть колись туди спецiально, з Луцька.
- Морока менi з вами, - вдавано сердився батько. - Будете надокучати -
нiкуди не повезу.
Малi притихли, та наступного дня, як тiльки здалеку заблищали на сонцi
високi банi луцьких церков, знову сво║┐:
- А ото що?
- А там? - тикали пальцями в простiр.
- Ой, скiльки хрестiв! Глянь, мамо.
- Та бачу, бачу, - вiдповiдала розчулена дитячим щебетанням Ольга
Петрiвна. Дорога, свiже повiтря трохи розвiяли ┐┐ смуток. Вона з цiкавiстю
дивилася на обриси незнайомого мiста, де доведеться прожити хтозна-скiльки
рокiв.
- Ну от ми i вдома, - сказав Петро Антонович i нiжно стиснув гарячу,
мабуть вiд хвилювання, руку дружини.
Мiсто невелике, з зеленими околицями та острiвцями дерев i скверикiв
мiж низенькими будинками. Над усiм цим височать громаддя старезного замку,
собору, костьолiв, церков. Вони стоять, мов свiдки давноминулих часiв,
похмурi, мовчазнi...
В'┐хали на рiвну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську
вулицю, що вела до центру. Обабiч туляться низенькi дерев'янi хатинки,
часто з прогнилим гонтовим дахом. У тiсних, захаращених двориках 1 бiля
них, на морiжку, бавляться замурзанi дiтлахи.
Вони цiкавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крiм Лесi i
Михайлика, вигляда║ капловуха Джальмина голова.
Лiворуч будиночкiв рiдше. Вузенькi клаптi городiв, що тягнуться за
ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звива║ться рiчка.
Вона кида║ться з боку на бiк, нiби шука║ вигiднiшого мiсця, але всюди
натика║ться на загату i, вируючи, сердито тiка║ далi.
- Яка це рiчка, тату? - цiкавиться Леся.
- Не зна║... Стир! - поспiшив вiдповiсти Михайлик. - Правда ж, тату?
Петро Антонович ствердно кива║ головою, дода║, показуючи на замок:
- А он там - старе мiсто, бачите? Там i будемо жити.
Дiти уважнiше придивляються до того мiсця. Воно зда║ться острiвцем,
утвореним дугастим заворотом рiки i каналом. Здалеку це нагаду║ лук.
У центрi вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким
муром, бiлiють крiзь густе плетиво каштанiв кам'янi стiни собору.
Ольга Петрiвна перехрестилася, важко зiтхнувши, глянула на чоловiка,
але той не помiтив ┐┐ погляду.
- Петре, - обiзвалася вона згодом веселiше, - а мiсто чистеньке,
акуратне. Менi навiть подоба║ться. Петро Антонович усмiхнувся вдячно.
- От i гаразд. Поживемо - звикнемо.
- А я вже звик, - обiзвався Михайлик. - Скорiше б лiто - купатися тут ║