"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Мати лиш тяжко зiтхала:
- Так треба, доню.
- Тата посилають туди?
- Еге ж.
- Мишко каже, там навiть лiпше, в Луцьку. Тiльки далеко до Ки║ва.
Дитячi розмови ще бiльше ятрили серце Ольги Петрiвни.
Настав час вiд'┐зду. Звечора хатнi речi поскладали у важкi, окутi
залiзом скринi, якi поставили потiм на вiз, i наступного дня на свiтанку
Кароль вирушив з ними в дорогу.
Сiм'я ви┐хала пiзнiше. Була саме недiля, i провести Косачiв зiбралося
чимало рiзного люду - колеги Петра Антоновича, дехто з мiсько┐ знатi,
друзi. Мiж ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кiлька жандармiв,
проте нiхто на них не зважав.
Поки дорослi гомонiли мiж собою, Леся i Михайлик, зодягненi в новi
осiннi пальтечка, прощалися з дiтворою. Гуртом вони востанн║ збiгали в
садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квiток.
- Ми повернемося, - щебетала до подруг Леся. - Тато казав, що коли з
Луцька ┐хати до Ки║ва, то Звягель якраз по дорозi. От ми колись i за┐демо.
Правда, Мишко?
Хлопчаки заклопотанi сво┐м. У котрогось знайшовся складаний ножик, i
вiн пропонував його Михайликовi в обмiн на тоненький шкiряний ремiнець з
блискучою нiкельованою пряжкою.
- Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А
що з то┐ попружки?
Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заiржавлений, i Михайлик не
зна║, як його бути. Шкода ремiнця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго,
подумають, що пожалiв. I хлопець неохоче почина║ розстiбатися, та в цю
хвилину до них долiта║:
- Мишко, Лесю! Де ви там? Iдiть хутенько. Серед двору сто┐ть великий,
запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для пере┐зду.
- Сiдайте швидше, - пiдганя║ батько. Бiля нього неспокiйно крутиться
Джальма, жалiбно скавучить, наче бо┐ться, щоб ┐┐ не забули.
- Сюди, Джальмо! - схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у
фаетон i звично вмостилася бiля нiг.
У фаетонi, з Лiлею на руках, уже сидiла Ольга Петрiвна. Очi в не┐
червонi, блищать вiд слiз.
- Не треба, мамочко, - припала до ┐┐ плеча Леся.
- Нiчого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою.
Леся садовить Лiлю на колiна, голубить, забавля║ цяцьками, примовляючи:
- Не плач, дам калач, медом помажу, тобi покажу, а сама з'┐м!
До них пiдходять знайомi, бажають щасливо┐ дороги, радять не
засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.
Нарештi Петро Антонович гука║ кучеровi: "Рушай!" - а сам iде обiч
фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворiтьми вiн низько всiм
вклоня║ться, сiда║ поруч дружини. Частiша║ цокання пiдкiв по бруку . Леся
жалiбно вдивля║ться в знайомi вузенькi провулочки, нiби назавжди
прощаючись iз мiстом.
пхали, не поспiшаючи, з частими зупинками по дорозi. Леся вперше
подорожувала так далеко, тому все ┐┐ цiкавило, до всього вона уважно
придивлялася.