"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я боюся за тебе, любий.
- Чого ж тут боятися? - Петро Антонович болiсно посмiхнувся. - Гессе
обiцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повiриш, я мало не
розсмiявся. Хотiв поправити, мовляв, де Макар i телят не пас, та, думаю,
хай тобi грець. Бридкий нiмець!..
Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинцi, взяли з собою меншу
сестричку, подалися надвiр - i Ольга Петрiвна вирiшила поговорити з
чоловiком вiдверто:
- Не треба з цим жартувати, Петре. Скiльки то┐ кровi пролито! к iншi
шляхи...
- Iншi?
- Так... Треба вмовити царя.
Петро Антонович пильно глянув дружинi в очi.
- От уже не сподiвався, не ждав од тебе. Чому ж тодi твiй гуманний цар
глухий до народного стогону? - Вiн говорив запально.
- Тихiше, Петре... Косач важко зiтхнув.
- Даруй, Оленько... стомився. - Вiн пiдiйшов до столу, налив з графина
склянку води i враз випив ┐┐ до дна. - В Ки║вi я зустрiв Петровського...
Не бiйся, нiхто не почу║... От людина! За ним десятки жандармiв полюють, а
вiн спокiйнiсiнько собi розгулю║. Гарно вдягнений, у пенсне... справжнiй
тобi панич. Я б не пiзнав - сам пiдiйшов. Збира║ться до Женеви - книжки
видаватиме, яких браку║ на Укра┐нi. Казав, за┐де колись.
- Воронь боже... коли тобi дорога сiм'я, дiти...
- Ти ж сама казала, що вiн порядна людина.
- Часи не тi. Як ти не зважа║ш, Петре? Добре, коли вся ця iсторiя
кiнчиться легким переполохом - викликали, погримали - i кiнець. А якщо...
- А якщо не кiнець?
Ольга Петрiвна з жахом глянула на чоловiка.
- Головного я тобi ще не сказав: менi запропоновано змiнити мiсце
роботи. - Вiн чекав, опустивши додолу очi, що дружина вмить розрида║ться,
впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тiльки безсило опустилася на
стiлець i трохи згодом напiвбайдуже спитала:
- Куди?
- До Луцька... Пропонували ще кiлька мiст, але нiчого путнього.
Аж тепер Ольга Петрiвна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на
стiл, плечi ┐┐ затрусилися вiд нiмого плачу.
IV
Довгими журавлиними ключами спливало лiто. Iнколи воно мов зупинялося
перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потiм знову клубочилися над
Случчю тумани, громаддя хмар цiдили на землю холодну мжичку. З дерев
нечутно спадало листя.
Нiхто в сiм'┐ бiльше не говорив про Ки┐в, навчання - всi були
заклопотанi наступним пере┐здом. Як-то буде на новому мiсцi, що чека║ там?
Петро Антонович помiтно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрiвна частенько
плакала крадькома вiд чоловiка, нарiкаючи на свою гiрку долю.
Сумувала й Леся. ┐й особливо не хотiлося залишати це невелике затишне
мiсто, друзiв, мальовничi навколишнi мiсця. А головне, ┐й не доведеться
провести зиму в Ки║вi, в Лисенкiв, слухати Миколу Вiталiйовича, гра якого
полонила й дитяче серце, сповняла його найнiжнiшими почуттями.
- Мамочко, а чого ми мусимо пере┐жджати? - не раз допитувалася.