"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

випадково. I од того, що ви не скажете правди, вашому чоловiковi не
полегша║... Сто чортiв! Третiй день ганя║мося, а тут... Та ви зна║те, з
ким ма║те справу?! Петровський - полiтичний злочинець.
Тихо рипнули дверi дитячо┐ спальнi, i в отворi показалися зляканi
обличчя Михайлика й Лесi. Тихо схлипнула Лiля.
- Це нас не цiкавить, пане ротмiстр, - мовила спокiйно Ольга Петрiвна.
- I прошу бути ввiчливiшим - дiтей розбудили.
Жандарм рвучко пiдвiвся, пройшов i зупинився перед книжковою шафою. Для
молодших чинiв це було знаком до дi┐. Ротмiстр грубо ┐х зупинив:
- Без вас обiйдуся. Робiть сво║.
I тi метнулися по кiмнатах: заглядали пiд лiжка, порпалися в одязi,
зносили у вiтальню дитячi книжки, зошити. Мiж них потрапив i Лесин
записник. Притулившись до матерi, вона з острахом спостерiгала, як жандарм
перегорта║ сторiнки ┐┐ записiв. Вiн, мабуть, не розумiв ┐┐ почерку, бо
зрештою шпурнув зошит з такою злiстю, що той опинився пiд ногами. Леся
схопила його i притиснула до грудей.
Обшук закiнчився пiзно. Нiчого, крiм "Кобзаря" та ще деяко┐ лiтератури
укра┐нською мовою, жандарми не знайшли. Ротмiстр наказав зв'язати книги,
сердито висякався i вийшов, кинувши на Ольгу Петрiвну злий погляд. За ним
поспiшили iншi.
Ольга Петрiвна замкнула дверi.
- Мамусю, нащо вони забрали нашi книжки? - крiзь сльози спитала Леся. -
Що я тепер читатиму?
- Не плач, доню. Пiдростеш - зрозумi║ш. А зараз давайте спати. - Вона
знову повкладала дiтей i почала збирати розкидаю по пiдлозi книги.
Тi║┐ ночi малi довго не спали - прислухалися до материного схлипування
та зiтхання, перешiптувалися.
- Ти не бо┐шся ┐х, Михайлику? Вони не повернуться?
- Що ┐м у нас треба?.. Був би тато вдома - зразу випровадив би.
- Еге, чув, як отой гладкий казав мамi: "Не полегша║ вашому
чоловiковi". Михайлику, а що таке полi... полiтичний злочинець?..
Брат промовчав, мабуть не знаючи, як вiдповiсти, важко зiтхнув.
Деякий час обо║ мовчали.
- Я так боялася за свого зошита, - знову обiзвалася Леся.
- Потрiбен вiн комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.
- А чому?
Тихо вiдчинилися дверi, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного
лiжка, постояла, потiм нiжно погладила доччину голiвку. Леся схопила
материну руку, гаряче припала до не┐ лицем.
...Петро Антонович повернувся через кiлька днiв. Як завжди, вiн привiз
усiм гостинцi, дiлився новинами, проте Ольга Петрiвна помiтила його
стурбованiсть.
- Петре, що сталося? Чому не розповiда║ш? - допитувалася вона.
Косач пiдiйшов i обняв дружину за плечi.
- Кепськi нашi справи, порадувати нiчим. Звинувачують у та║мних
зв'язках з демократами... Навiть бiльше - в органiзацi┐ партi┐, мета яко┐
буцiмто вiдродити гайдамаччину, вирiзати всiх панiв...
- Це жахливо...
- Так, так... вирiзати панiв. Зна║ш, Олю, слухав я це звинувачення i
шкодував... шкодував, що воно безпiдставне.