"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

- Клянусь Богом, що не брешу! - вдарив я себе в груди. - Клянусь!
I я розказав Ромцi все, що сталося у скверику.
- Ану побiгли у той скверик! - вигукнув Ромка. I ми побiгли.
- Ой! Диви! Лежать! - вражено мовив Ромка. Справдi - на тiй самiй лавцi
лежали окуляри... Та коли ми пiдбiгли ближче, вони зникли...
- Тю! Я ж точно їх бачив! - здивовано роззявив рота Ромка.
- I я! - хитнув головою я.
- Чудасiя!.. - розвiв руками Ромка.
- От бачиш! А ти не вiрив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те
саме...
- Отже, чарiвнi окуляри таки iснують! Тепер будемо їх шукати удвох!


ПРИГОДА ДРУГА
Знайомство з дивною Маргаритою Степанiвною.

Пiсля того як я завдяки чарiвним окулярам зняв Ромку Черняка з
трансформаторної будки, вiн подружився зi мною, i ми вирiшили шукати чарiвнi
окуляри удвох. Бiльше нiкому про чарiвнi окуляри ми вирiшили не говорити.
- Бо до скверика збiжиться уся школа, не протовпишся, - сказав Ромка.
Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика i щодня бачили на лавцi окуляри, якi
одразу ж зникали.
- Мабуть, треба, щоб хтось залiз на трансформаторну будку, щоб ми його
потiм рятували, - сказав Ромка.
- Але це ж доведеться когось втаємничувати, - сказав я.
- Правильно! Вiдпадає! - погодився Ромка. - Але чого окуляри то
з'являються, то пропадають?
- Мабуть, тому, що чарiвнi.
- I що то за дiдусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав... Чарiвник,
мабуть... Треба не окуляри, а дiдуся шукати, - сказав Ромка.
- Може, ти й маєш рацiю, - сказав я.
I ми почали придивлятися до дiдусiв, якi грали у скверику в шахи або
читали газети. Але дiдусi були начебто звичайнi. Деякi, коли було холодно,
зiгрiвалися мiцними напоями. Чарiвники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не
станеш же питати у дiдусiв: "Ви, дiду, часом не чарiвник? Дозвольте помiряти
вашi окуляри!" Отже, нашi пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класi сталася надзвичайна подiя. У першої
красунi нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий
ланцюжок iз золотим же кулоном у виглядi сердечка. Бiда пiдсилювалася ще й
тим, що золотий ланцюжок належав Ритчинiй мамi. Ритка взяла його без
дозволу - щоб похизуватися. Ах, тi красунi! Як же ж вони люблять коштовнi
прикраси!.. Ритка плакала так гiрко, що моє серце розривалося навпiл. Ви ж
не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж менi навiть учора
снилася, та Ритка... У довгому блакитному платтi з блискiтками сидiла вона у
розкiшнiй королiвськiй каретi, запряженiй бiлими кiньми, лагiдно усмiхалася
до мене i тихо казала: "А ти менi подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!"
Рудим Африканським їжачком, як ви пам'ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або
Ромка Брюнет, як я його називаю). Вiн чорнявий, стрункий i спортивний (я вже
про це говорив). Але мiй дiдусь Грицько, мамин тато, каже: "У мужчини,