"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

- Ну, ти таки ненормальний!.. Ти увi снi не ходиш?.. Може, в тебе
галюцинацiя якась була? Може, до лiкаря звернутися треба?
Вiн уже не кепкував, а дивився на мене iз спiвчуттям, як на хворого. Ну
й нехай!.. Я ж то знаю, що не галюцинацiя була, а насправдi. I чого б це
раптом виникла така галюцинацiя - про чарiвнi окуляри. Нi! Треба їх шукати!
Треба! Десь вони таки є!..
У моєї бабусi теж двi пари окулярiв - для телевiзора i для читання та
штопання моїх шкарпеток. Але нi тi, нi тi чарiвними не виявилися.
А тодi я наважився i зайшов до "Оптики", що на вулицi Лютеранськiй.
Вона приватна i загадкова - у дворi, в закапелку. Попросив дати менi
помiряти сонцезахиснi. Майже пiвгодини мiряв-мiряв - нiчого чарiвного не
намiряв. Засмучений, вийшов я з "Оптики" i пiшов гуляти Києвом... Понад
годину блукав i нарештi приблукав у скверик неподалiк нашого будинку. У
цьому скверику завжди сидять пенсiонери в окулярах, газети читають або в
шахи грають. А сьогоднi чогось нiкого - мабуть, по телеку якийсь
аргентинський серiал показують. Iду, iду... I раптом бачу - на лавцi лежать
окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло - передчуття якесь...
Схопив я тi окуляри, почепив i... дихати перестав. Раптом я чiтко побачив
трансформаторну будку в нашому дворi, задньому, за гаражами. А на будцi
стояв розгублений Ромка Черняк i дивився униз, на землю, де лежала драбина.
Було ясно, що Ромка по драбинi залiз на будку (вона височенька, метрiв п'ять
заввишки, не менше), а тодi необережно штовхнув ногою, i драбина впала. На
трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навiть була
жовта табличка: череп з кiстками i напис "Не залазь! Уб'є!". Та найдивнiше
було те, що зi скверика побачити трансформаторну я не мiг аж нiяк! Вона була
далеко, за кiлькома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри -
нiякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою
рукою знову почепив окуляри - i знову перед очима Ромка на трансформаторнiй
будцi. Вiн кривився - от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а
без драбини вiн злiзти не мiг... Тiльки я встиг про це подумати, як почув
голос якогось дiдуся:
- Мої окуляри!.. Я читав газету i забув їх!
I дiдусь зiрвав з мого носа окуляри. У мене потемнiло в очах. Я навiть
не встиг роздивитися того дiдуся. А коли я отямився, дiдуся вже не було.
Дiдусь зник так само несподiвано, як i з'явився. Я б навiть не змiг його
описати, бо так i не бачив його. "От вони - чарiвнi окуляри!" - майнуло в
моїй головi. I я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусiди: вiн
на п'ятому поверсi живе, я - на третьому). Я вбiг у пiдворiття, пробiг на
заднє подвiр'я за гаражi i застиг, все ще не вiрячи своїм очам... На
трансформаторнiй будцi стояв розгублений Ромка, а на землi лежала драбина...
- Зараз, зараз я її пiднiму! - вигукнув я, через силу пiднiмаючи важку
для мене драбину (потiм я для iнтересу намагався ще раз це зробити, але не
змiг, звiдки ж тодi сили з'явились?!).
У Ромки тремтiли ноги, коли вiн злазив. I голос тремтiв, коли вiн
сказав:
- Ой, спасибi тобi, їжачку!.. Розумiєш, я кидав бумеранг, i вiн залетiв
на будку... А такий кльовий бумеранг! Менi тато з Австралiї привiз. Жалко.
Ну, я потай свиснув у двiрнички драбину i... А звiдки ти взявся?
- У чарiвнi окуляри побачив, що тобi непереливки. I прибiг...
- Що?! Знову ти про тi чарiвнi окуляри... А ну тебе!