"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

- Ну, я ж сказав для прикладу, - скривився Ромка. - Я ж сказав "абощо".
Придумай сам. Ти ж менi ДРУГ?
- Друг! - сказав я.
- То ти для друга не можеш собi зробити якусь неприємнiсть...
тимчасову?
- Досить дивний вияв дружби - провалюватись у каналiзацiйний люк...
- Ну я ж сказав - не наполягаю я на провалюваннi обов'язково у
каналiзацiйний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось iнше.
В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рiк скоро.
- Спасибi тобi у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рiк у лiкарнi зустрiчав? У
мене вже таке було. Позаторiк, коли я снiговика лiпив, розпарився,
застудився i крупозне запалення легенiв пiдхопив. Двостороннє! Ледь дуба не
врiзав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
- От ти ж, їй-богу! - спересердя махнув рукою Ромка. - Ну, сам, сам
придумай щось! Ти ж хлопець з фантазiєю. Ну, я тебе прошу! Придумай!..
Тiльки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти
ж менi друг!
Я зiтхнув. Коли такi слова каже лiдер класу, з яким усi хлопцi мрiють
дружити i який ще недавно не звертав на мене анiякiсiнької уваги, а якщо й
звертав, то тiльки щоб посмiятися, покепкувати, - хiба мiг я йому
вiдмовити?..
- Я побiжу до скверика, де ми бачили на лавцi окуляри, якi потiм
зникають, а ти давай - роби собi небезпеку! - вже весело сказав Ромка.
- Ну й задав ти менi задачу! - почухав я потилицю.
- Давай-давай! I не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш - мороз!
Ще й вiтер. Давай! - I Ромка побiг до скверика.
А я вийшов у двiр i став озиратися й мiркувати. Яку ж менi небезпеку
собi зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лiзти -
неоригiнально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знiмав я Ромку.
Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб нiхто мене до
приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся i втрачу
притомнiсть?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у пiд'їздi
з'їжджав, упав, голову розквасив - довелося "швидку" викликати... Так тодi
хоч хлопцi були, побiгли матерi сказали - вона "швидку" викликала. А тепер
тiльки на Ромку надiя. А як вiн забариться або й взагалi йому чарiвнi
окуляри не трапляться - дуба ж врiзати можу... Нi! Треба щось iнше
придумувати... I раптом я побачив вiдчиненi дверi пiдвалу. У нашому новому
дев'ятиповерховому будинку у пiдвалi бойлерна, а також комiрчини для кожного
мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберiгати, кому що треба або,
навпаки, кому що не треба (у квартирi заважає): влiтку - санчата, лижви,
взимку - лiтнє причандалля: надувнi човни, риболовнi снастi тощо. Або й
рiзнi поламанi речi, якi викидати шкода. Дехто навiть картоплю, моркву,
буряки, з дачi привезенi, зберiгає...
"О! - подумав я. - Сховаюсь у пiдвалi! Пiдверну ногу - наче ходити не
можу. Тiльки не дуже - не калiчитися ж по-справжньому через те, що Ромцi
забандюрилося мене рятувати за допомогою чарiвних окулярiв". Зайшов у
пiдвал, спустився сходами вниз. I тiльки завернув за рiг (щоб зайти у
коридор, де комiрчини), аж раптом почув, як нагорi брязнули залiзнi дверi i
клацнув замок. "Ой! - тенькнуло у мене в животi. - Це ж хтось замкнув
дверi!" Кинувся я сходами нагору - так i є! Дверi були замкненi. Видно,