"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

хтось iз мешканцiв або двiрничка, що були у пiдвалi, спершу забули замкнути
дверi, а тодi повернулися i замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тодi
подумав: "А чого лякатися? Якраз те, що треба. I ногу пiдвертати не
доведеться. Якщо Ромка одержить чарiвнi окуляри, якщо вони потраплять йому
на нiс, вiн побачить, де я, побiжить додому (у нас у кожного мешканця є
ключi вiд пiдвалу), вiзьме ключi й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у
Ромки з чарiвними окулярами нiчого не вийде, теж не бiда, - я забарабаню у
дверi, хтось же ж таки почує i визволить мене. Отже, нiчого страшного. Що ж,
буду чекати... I тут несподiвано з пiдвалу залунала пiсня:

З Новим роком всiх вiтаю!
Щастя, радостi бажаю!
Всiх вiтаю, всiх вiншую
I щастинки-золотинки,
Щастя-радостi хвилинки
Всiм дарую! Всiм дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там спiває?! Я обережно навшпиньках пiдiйшов
до рогу i зазирнув у коридор пiдвалу, де були комiрчини. Дверi комiрчини
тринадцятої квартири були вiдчиненi - там горiло яскраве свiтло. Я чув, що у
тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я
пiдiйшов ближче i зазирнув у комiрчину. Там, на старому крiслi з обдертою на
бильцях шкiрою, сидiв... Дiд Мороз. У бiлiй ватянiй шапцi з червоним верхом,
у бiлiй марлевiй шубi, отороченiй знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й
бородою, з нафарбованим носом i щоками - звичайний собi Дiд Мороз, якi ото
ходять у школи та дитсадки на новорiчнi ялинки. Одне тiльки було
незвичайно - Дiд Мороз був в окулярах! Я ще нiколи не бачив Дiдiв Морозiв в
окулярах. У кутку комiрчини стояло велике трiснуте дзеркало в порепанiй
дерев'янiй рамi. А на пiддзеркальнику - маленька ялинка, на гiлках якої
горiли рiзноколiрнi свiчки. Але дивно - не лише свiчки, а й вогники свiчок
були рiзноколiрнi: синi, зеленi, червонi, голубi... Я нiколи ранiше не бачив
свiчок з рiзноколiрними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були
не лампочки, а вогники... А в iншому кутку комiрчини стояв великий
старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з
боку в бiк, хрипло цокаючи... Дiд Мороз раптом побачив мене i привiтно
усмiхнувся:
- О! Здоров, Васю!
- А... а звiдки ви знаєте, як мене звуть? - здивувався я.
- Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусiду?..
- Чим же я знаменитий?
- Сам знаєш! - пiдморгнув менi Дiд Мороз.
- А-а... бо рудий.
- Не тiльки!..
- А... а ви хто? Артист?
- Знову ображаєш!.. Не артист! Дiд Мороз я! Не бачиш хiба?
- Ну, ви ж не справжнiй. I шапка з вати, i шуба марлева. I вуса й
борода наклеєнi. I нiс, щоки нафарбованi. I - в окулярах!.. Справжнiх Дiдiв
Морозiв в окулярах не буває.
- А ти справжнiх Дiдiв Морозiв бачив коли-небудь?
- Н-ну... не бачив, - змушений був признатися я.