"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до одного знали - вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до
позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчино┐ Жучки.
- От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипiв Ява.
- Ноги б повисмикував!
- Якийсь фашист хотiв позбутися, - сказав я. Цуценя, схиливши набiк
голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло
на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство
вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
- Гайда на рiчку! - сказав Ява. - Треба помити Собакевича - бач який!
Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, - не викликало вже
нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi
колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побiгли до рiчки.
Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi...
РОЗДIЛ II
"Вермахт!.. Двадцять залiзних!.."
- Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок
приведете! Зривщики дисциплiни! Порушу║те менi навчальний процес! Я на вас
директору скаржитись буду! - Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що
в не┐ навiть пара йде з рота).
Ми покiрно потелiжилися за дверi.
У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з
його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.
- Теж iще! --докiрливо сказав йому Ява. - Не мiг помовчати. Не тебе ж
питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв
нас.
Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи
не знаю. I за звичкою штовхнув Яву - пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що
сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь
клас: "Гав!" У класi - регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась -
кому при║мно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i
дуже любить нас виховувати.
- Нiчого, переживем, - сказав Ява. - Не могли ж ми його лишити
напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний
дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на
уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато
озирнувся - цуп! - i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.
- Хай учаться, як такi розумнi┐ - пiдморгнув Явi. - Не треба ┐м
перерви. Обiйдуться.
- Молодчинка! - похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока
вилив за пазуху - то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява
хвалить.
Ми - хамiль-хамiль - i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину
забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно - надiйне мiсце.
- Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж
до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному
процесi дзвоник - основна пiч, - сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне
калатало.