"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява.
- Точно, - сказав я.
- Так що? - сказав Ява.
- Треба витягти, - сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким
тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
- Значить, так, - сказав Ява. - Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти
мене держиш.
- За що! Хiба я тебе так вдержу?
- Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
- То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
- Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I ... i в тебе була ангiна
тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка... Ми,
зна║ш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш.
Дуже зручно.
- А де взять вiрьовку?
- А ондо припиначка.
- Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
- Коза так погуля║, нiде не дiнеться.
- Ну що ж - давай!
- Мме-е-е! - радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в
шкоду. Та нам нiколи було ┐┐ виховувати.
Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги
на короткому плечi журавля.
--Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява.
Операцiя почалася.
Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку,
i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп!
Харош!"
Я кинувся до зрубу:
- Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почува║те?
- Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер.
Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти
одпустив! Тут дуже грязько! Засмокту║! Тягни швидше!
Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав
тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами
сво┐ми, всi║ю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом
вiдчуваю, що ноги мо┐ одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз
пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами
дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
-- Яво! - кричу у вiдча┐. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в
небо злiтаю!
Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мо┐ знову
торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля
мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, - от-от жили, як
струни, з дзенькотом полопаються, - i з колодязя, мов бульба з носа,
повiльно з'явилася Явина голова.
Перший на землю ступив "товариш Собакевич" - кудлате, капловухе руде
цуценя, а тодi вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми всiх собак