"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тьохнув пiсню соловей за га║м.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди ┐хали компанi║ю на машинi i не
спiвали? Так не бува║. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли
дорога з шурхотом намоту║ться на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки -
гух! гух! гух! - пiсня сама вирива║ться з грудей.
В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми
уявляли собi, як вона сто┐ть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i
диригу║. I вiтер куйовдить ┐┐ чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона
бiлозубо смi║ться, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на не┐; бо
вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"...
Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у
такому хорi!") затягли на все горло:
Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.
Ех, хороше! Як спiва║ш у хорi, то зда║ться, нiби саме завдяки тобi так
гарно i злагоджено виходить.
I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли
всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина про┐здила
пiд вербою, що звiсила над шосе сво┐ вiти. Всi в кузовi попригинались, i
пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали
цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" - було для нас, як грiм з
ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
- Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що ви хоч
благороднi хлопцi. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни
якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi
попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех!
- Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило.
"Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так глянули
на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила
лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
- Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо
тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки тому,
що ми вiд'┐хали вже тридцять кiлометрiв i не ма║мо права затримуватися. Ви
по┐дете з нами. Але знайте - весь колектив зневажа║ i засуджу║ вас за
негiдну поведiнку.
Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу
був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
- Ми бiльше не будемо...
Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову
злетiла пiсня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,