"Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.
- Га?! - роззявив рота я.
- Га?! - роззявив рота Ява.
Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий
заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими
ротами. Захопившись та║мнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що
Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко
подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.
Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич.
Метляючись на ши┐ в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже
перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на
годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.
- Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! - загукала
вона.
З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об
поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтiки. I куди ж ви
дума║те - до нас, у кущi.
Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у
гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то
я - на трьох, як собача з перебитою лапою, - менi ж доводилось однi║ю
рукою пiддержувати штани.
Ми притиснулися до стiни сарая - далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все
ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн
був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - сво┐х друзiв i
рятiвникiв.
За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу
бабу Марусю.
- Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував!
З-за баби Марусино┐ голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем
руба║:
-- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Ки║ва завтра вони не ┐дуть!
РОЗДIЛ III
Пригоди в Ки║вi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
Бiля школи галас i метушня. У дворi сто┐ть вантажна автомашина,
прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний по┐зд. На машинi
попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як
городн║ опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють
останнi стiльцi. Школярi вистро┐лися ланцюжком вiд ганку школи до машини i
передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi
збудженi i веселi. Ще б пак - цi║┐ екскурсi┐ до Ки║ва так довго чекали.
Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас:
мене i Яви.
Ми сто┐мо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей
з'явля║ться з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуля║мо роти i
почина║мо:
- Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява.
- Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я.
Галина Сидорiвна спершу не зверта║ уваги, мовчки зника║ в дверях, наче
не чу║. Потiм нарештi каже: