"Iван Нечуй-Левицький. Гетьман Iван Виговський (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi
iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю укра┐нсько┐ церкви, а я не
хочу йти проти ┐х.
Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
- Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж ┐х прийняти почесне i
видати ┐м добрий обiд, - сказав Виговський.
- Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити ┐х до себе на обiд i нагодую
┐х не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я
повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе,
пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмi║ш провадити розмову з
посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з
ними.
- Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесi║ю, бо козаки
вже давненько виступили з Ки║ва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.
- Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав
владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
Тим часом тисяча козакiв Ки┐вського полку ще вдосвiта виступила з мiста
назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов
од Ки║ва i пiшли поперед ┐х. За козаками конюшi вели дванадцять царських
коней турецько┐ пород┐i, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi
волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов
полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя
лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен.
Позад усiх ┐хали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани
та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею.
Вглядiвши по┐зд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу
рушила назустрiч посланцям.
За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесi║ю, з
iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i
вся процесiя рушила через Золотi ворота до свято┐ Софi┐. Митрополит,
одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю
умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав
тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що
дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
Запросивши до себе в келi┐ посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув
на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в сво┐ поко┐. За ним
слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав
благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
До його пiдступили двi панi┐ за благословенням. Одна з ┐х була вже
немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була
молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так
само була закутана бiлою хусткою поверх невисоко┐ шапочки i була убрана в
темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горноста║м. п┐ повний,
делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та
срiбла, i саме лице ┐┐ було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста
червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була
схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже
виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ┐┐ блискучi карi
очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його