"Iван Нечуй-Левицький. Афонський пройдисвiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

порекомендував i йому Копронiдоса. Копронiдос обвiв ченцiв гострими,
вивiдуючими та допитливими очима. На обох ченцях були дуже старi,
обстрьопанi вовнянi ряси, що вже зблякли, полиняли, а на спинi зовсiм
порудiли. На ногах телiпались старi, давно не чищенi зашкарублi шкарбани.
На шкарбанах було рясненько латок.

"Скупi й смиреннi оцi скнарi... Певно, в скринях у цих ченцiв безлiч
грошей. Коли б натрапить на якесь дурне м'яло!" - подумав Копронiдос.
Ченцi несмiливо посiдали й дивились у землю. Вони неначе соромились
свiтського чоловiка i таки добре смирялись перед отцем Палладi║м. Отець
Палладiй був з вчених i мiг несподiвано стати iгуменом або й
apxiмандрнтом... Хитрi й смиреннi на взiр, цi ченцi були з простих селян.
Вони сидiли перед Палладi║м, неначе тi чоловiки, що прийшли до батюшки
годити вiнчання або похорон. Але горiлочку в отця Палладiя хилили таки
добре.
- От шановний купець, либонь, дуже любить наше монастирське життя й
ладен давати жертви на наш монастир, - промовив отець Палладiй до отця
Iсакiя.

- Спасенне дiло! Добре дiло! Тепер такий час... Час грiшний, бо люди
стали якiсь скупi на жертви, - обiзвався некрасномовно отець Iсакiй.
- Стали скупi... Ой, якi скупi! А колись було не те... Благодарнi
боляри й боляринi давали жертви на монастирi, - промовив отець кремiя
тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронiдоса, а другим косим на
отця Палладiя.

- Перевелись тепер благочестивi та щедрi до монастирiв боляри та
боляринi, - обiзвався отець Палладiй. - Тепер боляри шугнули за границю до
Парижа, а боляринi все в театрi, та в оперi, та на балах, а не в церквах.

- Грiх плодиться на свiтi, як бур'ян на городi: поли, поли, а вiн росте
та розкорiню║ться, - сказав отець Iсакiй, очевидячки, на практицi дуже
знайомий з цi║ю спецiальнiстю.
- Слава вам i спасiння на небi, що ви не такi, - сказав отець кремiя,
неначе кiт пронявкав, i знов опустив очi додолу, неначе засоромився, що
вчинив грiх, бо став хвалеником свiтського незнайомого гостя.
Дверi в келiю неначе рвонулись i одскочили, неначе в дверi бурхнула
буря... На порозi, нiби з землi вирiс, з'явився отець Тарасiй, високий,
поставний, рум'яний, з широкими, повними, червоними устами, в новiй рясi,
що прилипла до стану, неначе модна сукня в яко┐сь гладко┐ боляринi.
- А отець пастернак вже тут! О! Та й отець карлючка тут! - крикнув
голосно отець Тарасiй i не зареготався, а нiби весело заржав, мов молодий
баский кiнь.

Вiн продражнив отця Iсакiя пастернаком, а отця кремiю карлюкою-небогою,
що була у бога, як спiвають в пiснi. Iсакiй i справдi був схожий на
пастернака, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч. Побачивши
стороннього та ще й свiтського чоловiка, отець Тарасiй раптом стулив
широкого рота з якоюсь гримасою, котра нiби казала: "От туди к чорту!
Удрав штуку, та невлад!"