"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата - на Василя.
"Та й гарний же Василь! - думала Марина. - Щоки повнi, як у дитини,
брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiва║ться". Ганна поглядала
на Василя крадькома й все соромилась, а серце ┐┐ млiло. При мiсяцi
свiтилося ┐┐ бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла,
як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на
тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила те║ й тяжко зiтхнула.
Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця
розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до
материно┐ хати.

"Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi
кращо┐ квiтки нема", - подумав Василь, входячи в хату.

III _
Пiсля друго┐ пречисто┐ Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни.
Пiшла вiстка по селу, прочула те║ й Марина. Ходить Марина нi жива нi
мертва!

Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. "Iди, дочко, -
каже, - нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш
вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не
зостанеться, тiльки Василевi".

- Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? - питала Ганна у дiвчат.

- Йди, Ганно, - раяли дiвчата, - не жених - то твiй талан трапля║ться
тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
- Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?

Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
- Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься
з сво┐м серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним...
Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:
- Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля,
та ще й старшою дружкою.
Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
То вже не подруги - дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака
молодого!..

У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi,
спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не┐ сидить поруч Марина, а
далi на лавi - меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода
проща║ться з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр'ю. Марина
зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по ┐┐ щоцi.
Поставили на столi соснове гiльце, обквiтчане калиною та барвiнком,
поклали шишки та коровай. Людей натовпилось повнiсiнька хата. Хлопчики
почiплялись на жердцi.

Дружки заспiвали жалiбно┐ весiльно┐: