"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру
ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же
темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.

На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку
спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншо┐. Десь
далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став
перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:
Я по сiм боцi,
Ти по тiм боцi!
Передайся до мене!
В мене бiле личко,
В тебе чорнi брови:
- Ти ж менi до любовi!
А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав "чумака" голосно
та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому
селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом
заспiвало всяких пiсень.

По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгада║, де
спiва║ Ганна Тихонiвна?
За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi
дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.
- Добривечiр, - промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така,
щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.

Марина спинила його i задрiботiла:
- Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас
тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу
покажемо на нашу улицю.
На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й
стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було ┐х веселий смiх, жарти. То заспiва║
вся купа пiсню, то знов жарту║, регоче.
Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали
оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
- Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, - загомонiв один, -
шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба,
потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська
дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт
на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в
синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб
вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп
промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки мо║му миленькому,
Як йтиме додому.