"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те
мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики,
пiд верби.

Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли
верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа
людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi
сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили
хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода
тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад
голови, так що на ┐х ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на
чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали сво┐м дiвчатам музики по три
шага за танець.
Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки
бряжчали на ши┐ разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла
Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi,
то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала
рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко,
неначе зграя галок заворушилася, заро┐лася в синьому небi.
Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки -
розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула,
застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть
траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши
шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять
тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля
стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах
лящить!
Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi
зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить,
як пiвонiя на сонцi. Марина танцю║ i других в танець тягне. Хлопцi
змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше,
Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi
пiдгукували, приказували й присвистували.
Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та
не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики,
не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на ┐┐ брови,
а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому
городi...

Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились
ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком
побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю
варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.
Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло
жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було
син║-син║, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi
хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою.
Гасло полум'я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди
серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по