"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й
задума║ться.

Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже
далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! -
думав вiн собi. - Аж спитаю в матерi, чия вона".
В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та
парубки, у лiвому - дiди, серед церкви - малi хлопцi, а в бабинцi -
молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де
звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як
на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi,
тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на ┐х Василь i закрасив собою
ввесь свiт разом для обох дiвчат! ┐м здалось, що Хомиха така добра бабуся,
що й на свiтi добрiшо┐ нема║, ┐м здалось, що й дяки краще заспiвали, i
священик краще зачитав. Почали дяки спiвати яко┐сь жалiбно┐ пiснi, а в
Ганни сльози покотились з очей...
Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за ┐х не
побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй
суконнiй свитi виносив з вiвтаря ║вангелiя та образи, понакриванi
шовковими хустками, i роздавав ┐х багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з
повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ,
напнутий червоною хусткою.

Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось
високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши
трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране
поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках
цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата,
ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей
не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови
здавались ще чорнiшi, яснi очi - ще яснiшi.

Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на лавцi
та й задумався.

- Чого задумався, сину, - пита║ мати, - невесело в мо┐й хатi молодому
козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай
дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
- Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?

- Тихоненкова Василева, сину; звуть ┐┐ Ганною, - промовила мати та й
засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", - подумала вона собi. -
Вона коло мене стояла в церквi, - каже мати. - Гарна та привiтна дiвчина!
I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо
мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна
дiвчина.

Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого
вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими