"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тепереньки?"
Зустрiчались з ним люди, та все сво┐ - знакомi. Зустрiчалося й
товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й
досi парубкував. Дiвчата пильно поглядали на москаля, доганяли,
випереджали, щоб подивитись на його.

Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в ┐х були заквiтчанi червоними
квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах стрiчки. На ┐х були
однаковi горсети, однаковi червонi чоботи, сорочки ┐х були вишитi
однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
- Чого це ми так бiжимо, - промовила одна до одно┐, озирнувшись назад,
- ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!

I пiшли вони тихiше, пiшли тим, що побачили позад себе Василя. пм
хотiлось подивитись на його.
Василь порiвнявся з ними, сказав ┐м "добридень" i почав розглядати
дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав одну: то
була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона тепер
гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
А дiвчата наче й не дивились на Василя, одказали йому "доброго
здоров'я", не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi
очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись
прямо в вiчi!

А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а
друга - Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але
повновида й кругловида. Пiдборiдочок у не┐ був невеличкий, кругленький, як
волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi
невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все
спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце
сяде, та задума║ться, та спустить сво┐ довгi, густi вi┐ на повнi щоки.
Подруга ┐┐ Марина була чорнява, аж трохи смуглява: ┐┐ дражнили
циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали ┐┐ голову.
Лице в не┐ було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той
тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне
намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними
блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе
синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе
пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая весняна
рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонi┐...
Марина була смiлива й проворна. Без не┐ не обходилась на селi нiяка
гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять
музики в струги, Марина не всто┐ть i не втерпить! То дрiботить, то тихо
попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто,
заведеться вулиця Марина перша, було, пода║ голос, перша заспiва║ пiсню,
та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а
надто хлопцiв. Проворна була Марина.

Не ┐┐, а вона хлопцiв, було, зачiпа║. Тим-то й боялись ┐┐ сватати,
тим-то недобра чутка про не┐ пiшла помiж говорухами, цокотухами.