"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

плакати?

- А чи надовго ти зо мною, - одказала мати. Щоб не завдавати жалю
матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому
бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони
й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях.
Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними
рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв
на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши
голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за
другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого
старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як
його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi
рани, вже заго║нi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про сво║
горе, що перетерпiла на сво║му довгому вiку. А тим часом важко було ┐й i
легко на серцi! I почула вона, що недавно полито ┐┐ серце боляче неначе
цiлющою водою; то думка злинула в ┐┐ душу - про сина Василя. Василь, ┐┐
останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! п┐
Василь догляне, й нагоду║, й напо┐ть, дорогий Василь ┐┐ похова║, закри║ ┐┐
очi сво┐ми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старо┐ мигнуло свiже лице Василеве,
неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка
лице молодо┐ молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а
молодиця-невiстка пора║ться коло печi. I стало ┐й легко, дуже легко на
серцi, неначе вернулись ┐┐ луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге
народилась на свiт. I зда║ться ┐й в дрiмотi, що вона вже сама, молода й
хороша, пора║ться в сво┐й хатинi, а покiйник ┐┐, молодий та гарний, сидить
на лавi та говорить до не┐. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через
годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою.
Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом...


II_
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце
пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло
ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки
в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з
малими дiтьми на руках, а коло ┐х купами бiгли невеличкi дiвчатка в
материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата
йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих
юбках або горсетах.
З Хомишино┐ хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до церкви. На йому
був московський мундир з червоним комiром, козирок з червоною стрiчкою
навкруги. Мiднi гудзики блищали на сонцi, а на грудях телiпалось двi
медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де вiн колись гуляв, як був
малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожно┐ хати, до кожного дерева, що росло
на огородах i в садках: все було йому неначе рiдне, все осмiхалось до
його, говорило до його. "От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися на
улицю! Он хата титарева! Хороша була Настя-титарiвна! Де то вона