"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати
матерi. - Сиди, сину, та спочивай пiсля далеко┐ дороги, - каже мати, - ти гiсть в мо┐й хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись... Розкажи менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях? Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина. - Добривечiр, - сказала вона тихо, - позичте вогню! - промовила вона цi слова та й поставила на припiчок двi покришки. Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла коло порога та несмiливо поглядала на Василя. Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi; заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали ┐й в думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда. Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали, розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город. Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi, чия вона. - Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, - питала мати. - Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб... Тодi здавалось менi, що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку дядьковi - старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий! Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi вусища, як у старого кота, лице з одного боку син║, з другого червоне та цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь. Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Сто┐мо неначе й так, як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили лущать поза ши║ю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду - не так лице держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та злющий, кричить: "Не поворачивай рожи! прямо держи!" Та по другiй щоцi. Отак-то, мамо! Б'║ по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями году║. Почали нас муштрувати з рушницями. "Праву ногу вперед!" - було, крикне. Ти й витяга║ш ┐┐ поперед себе, як ломаку. "Не так!" - кричить вiн та по нозi рушницею. Зомлi║, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи! Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу, як води, а в водi - крупа крупу доганя║... Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто... - Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам |
|
|