"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати
матерi.

- Сиди, сину, та спочивай пiсля далеко┐ дороги, - каже мати, - ти гiсть
в мо┐й хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись... Розкажи
менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй
дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?
Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.
- Добривечiр, - сказала вона тихо, - позичте вогню! - промовила вона цi
слова та й поставила на припiчок двi покришки.
Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла
коло порога та несмiливо поглядала на Василя.
Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi;
заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали ┐й в
думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда.
Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали,
розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.
Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi,
чия вона.

- Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, - питала мати.

- Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно
було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб... Тодi здавалось менi,
що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та
смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засуму║,
то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку
дядьковi - старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий!
Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi
вусища, як у старого кота, лице з одного боку син║, з другого червоне та
цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.
Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Сто┐мо неначе й так,
як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили
лущать поза ши║ю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами
та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду - не так лице
держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та
злющий, кричить: "Не поворачивай рожи! прямо держи!" Та по другiй щоцi.
Отак-то, мамо! Б'║ по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями
году║.
Почали нас муштрувати з рушницями. "Праву ногу вперед!" - було, крикне.
Ти й витяга║ш ┐┐ поперед себе, як ломаку. "Не так!" - кричить вiн та по
нозi рушницею. Зомлi║, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги
по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи!
Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу,
як води, а в водi - крупа крупу доганя║...

Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто...

- Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та
минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам