"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак лл║
кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспоко┐вся, бо то був не
бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала
його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки
заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав
позаду, знову не наважуючись - а таки кортiло - запитати отамана, чого
при┐хав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю
отамана -що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому
трохи... Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу
осiбно, власною волею - в помiч козакам сiчово┐ сторожi, одначе, як
погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на
людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки
поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина.. Одначе все
оббулося. То й отаман пересердиться "Бiда бiду перебуде", - сказав сам
собi.
Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя
здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з
однi║┐ камiнно┐ брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука,
що сто┐ть на вершечку камiнно┐ баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв
на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет,
саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i
вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не
дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.
Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем
типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi - червонi й жовтi
вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли
багато-багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою,
кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака
врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного
огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки,
стало жаль дозорця, шкодував на сво┐ рiзкi слова й обмiзковував, як ┐х
завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто.
Четверте лiто кона║ тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських
улусiв, до них - за пiвдня конем доскакати. На безкорм'┐, в спеку й холод.
Влiтку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою
бiлi холоднi змi┐, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi
хижi рисi... Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це
тяжче за схиму.
Позаминуло┐ весни вернувся козак з далекого дозору - його ледве
впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь
(шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на
Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували
снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi
про┐хати.
Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся
мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок
тютюну й за чергово┐ оказi┐ знову подався у степ. То що ж трима║ його на
оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людсько┐
оселi ненависть? А чи привела велика любов до сво║┐ землi, до рiдно┐