"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав
- то оманливе враження. Помислом i поведенцi║ю отаман гострий, весь сiк
гнузда║ гаряче герце й не загнузда║. Од усi║┐ його постатi вiяло силою,
мiццю, ┐х не опили роки й утома далеко┐ мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд
шiстдесят. Сироватка - на десять менше.
Однi║ю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на
другу накручував шабельтас недорого┐, але тягнуто┐ з добро┐ крицi шаблi.
Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби
прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагренево┐ шкiри
надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один
десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав - ох! - i крутий порух, яким
отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по ┐┐
крутому жолобку пробiг непри║мний холодок. Здавалося, там прокотилася
крижана бурулька.
- Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, - наказав Сiрко
козакам пiд'┐зно┐ команди, - а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.
Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами - степ понад
Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу
балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi
кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода
занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А
отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав
замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з
сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду
конi, рипiла й брязкала збруя.
- Ну, де ж твоя куга? - запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд
невисоким, карякуватим в'язом.
- Осьо, - вдоволено проказав Сироватка.
- Де? - подивував отаман.
- Та осьо ж. - Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом
вигулькнув гостряк землянки, викопано┐ в схилi поросло┐ нехворощею балки i
обкладено┐ дерном.
- Умi║ш ховатися, - мовив, i не знати - осуд у тих словах чи схвалення.
Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою
шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. - А чи подумав ти, що мiг проспати i
Сiч, i Великий Луг?
- Не спав я, батьку, - не схиляючи голови, мовив Сироватка. - Думав.
- Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав,
вражий сину?
В голосi отамана - роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й
вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.
- Про бога, - вiдказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i
справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не
знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з
голови думки про бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями
посмикав себе за вус.
- А не брешеш?
Сироватка праведно звiв очi д'горi.
- Вiн же чу║!