"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

неньки-вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так
довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед
пустелею, вона прагне чужо┐ бiди, чужо┐ кровi, чужих слiз.
А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ.
Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не
найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в
колисцi першо┐ митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухка║
губенятами, випручу║ повнi рученята, посмiха║ться зачудовано й тихо.
Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi
ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлi┐ при долинi козельцi й
веронiка, а по балках - ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети,
прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по
видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так
i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю
стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем
спада║ згори жайворова пiсня.
Благословенний степ! Благословенне життя!
Проклятий степ! Прокляте життя!
Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть
пронизу║ до кiсток. I голод - хоч шаблю гризи.
Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не
роззирався, а помiтив його на┐док. З казанка стримiли ноги журавля.
Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо - воно мiцнiше за
тятиви татарських лукiв.
Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку ║ нужа. Верстовими
стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В
повiтрi сто┐ть дзвiн, зда║ться, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй
Укра┐нi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умива║ться не чистою
криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазу║ться
вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ┐┐, мабуть, не втне не те що
комарине жало, а й турецький ятаган.
Нi, не про степ, а про козака думав отаман.
Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчино┐ люльки. Сироватка кидав
косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг
поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам
брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'┐, мовчав. Але димок од його
люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета,
якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.
- Втомився, Мокiю? - запитав тихо. - Лишимо тобi замiну По┐деш з нами.
Одiспишся в споко┐. Поп'║ш з братчиками варенухи
Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що
пригасла. Великим пальцем право┐ руки якось кумедно, сторчма, дотоптав ┐┐
тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув
огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
- Нi, отамане, - одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до
зими. А тодi при┐ду. - Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд
подихом вiтру то заплющу║ться, то розплющу║ться червоне око на кiнчику
трута - давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. - Лаврiпа кортить
побачити. Як вiн там, не зледащiв?
За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не при┐хав? Оскаргу ж