"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер
умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б
тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв...
- I як вiн ┐м дався на влови, - прогудiв Кайдан, козак велетенсько┐
статури, круглолиций, грiзний з вигляду. - Пронозливий же та хитрющий.
Може, зата┐вся де? Вiн такий, заши║ться - з собаками не знайдеш.
"Бий тебе сила божа, який вреднючий", - вилаявся Сироватка в думцi, а
що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще
яко┐ бридоти, вiдгукнувся:
- Осьдечки я! - I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав
затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах;
зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинсько┐
застави. пх було чоловiк тридцять-сорок, серед них Сироватка помiтив i
кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег,
обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв
дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав
млиновий камiнь.
- Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором ┐х понесло.
- Натер перцю, - реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими,
пiдкрученими вгору - по-ляськи - вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд
пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.
Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку
кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав
звичку - смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою
провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось
кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий,
голос:
- Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.
Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився
вiч-на-вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр
перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах
отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто
не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й
справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i
якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись дорого┐,
а тепер вилiзло┐, замицькано┐ смушево┐ шапки з сукняним верхом, драна
кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до
всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля
котила його i за вiтром, i проти вiтру.
У тих очах - i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.
Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з
невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки,
блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi - глибокi зморшки, воно таке
ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу.
Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою,
пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя
круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi
вiдмiтив, що ┐х побiльшало. Отаман старiв.
На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд яко┐ на
чоло падала тiнь.