"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на дно. Вже не пiдводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати -
небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. I
через те вже не бачив, що чинилося довкола.
Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум'яття, збив з
пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить
злетiлися докупи аги i калги, нуреддик-солтан викинув над головою руку iз
зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на
сотнi руча┐в, й потекли вони назад, у кримську сторону.
Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких
татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його.
Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом,
але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося - просто
лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих
жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала
кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав - починали
перемовлятися знову. "Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi,
щоб ви повиздихали", - вилаявся спересердя, але полохати не наважився.
А небо стояло син║, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику
тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому.
Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком,
шугонути убiк, закирликати, - то для татар певна ознака, - але вони
втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.
Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем,
профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з
крякотом за гавою степова чайка - ганяла од болiтця, - шугала вниз одна,
сiпалася за нею й друга, - також зникли, а далi - холодна й тверда тиша.
Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.
А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли -
ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а
на┐вшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго -
мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi
тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях.
Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли,
мовчазнi й врочистi, не полетiли - потягли до лиману, а натомiсть явилися
живi козацькi душi.
Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний
вiд того, що ранiше, - конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не
пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне "пугу, пугу!"
та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед
татар вдатнi й на такi мудрацi┐, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали
на козацькi конi.
Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.
Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.
- Погинув Мокiй, - мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг.
- Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.
- Достойний був козак, - обiзвався Гришко, осавул Тавинсько┐ залоги. -
Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.
- Поклав свого живота за товариство. Востанн║ прислужився йому, - казав
далi перший козак. - Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирно┐, а от же
звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади сво┐...