"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав
спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що
продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до
нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi,
нi. Тямковитий i шпетний козак - його кров - житиме й далi на Сiчi i
зорiтиме в степ, а потiм передасть ┐┐ в спадок сво┐м дiтям. Оскiльки
Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти
його, Мокi║вi, а не Сiрковi.
Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.
А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на
сухих ребрах скрада║ться ревнивою мислiю до нього, кошового, ста║ з ним на
однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на
Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому, але нинi обо║
думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того
хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по-сво║му, поспiшив перевести
розмову на iнше.
- Рано цього року зламали гарби татари.
Ще не зламали, - замислено вiдказав Сiрко. - Це були акин-джi[1] з
берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас
з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварю║ться соломаха. Либонь,
з Адрiанополя ┐┐ солять.
Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався... - мовив Сироватка. Але це
не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба
заслати когось на Великий Ка┐р. Якщо становисько там...
Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.
Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли
невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори укра┐нського
степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для
козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати далi не
було чого. Обо║ знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою,
залягла iмла.
Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в
кулак.
На могилу зiйшов довгоши┐й молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним
чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний.
Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з-пiд не┐ виглядали великi,
по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, при┐хав на Сiч з
гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай
подивиться на тирси, де лiта║ воля i де вита║ вiдвага, нехай уми║ душу в
чистих степових вiтрах.
Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на
овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали ┐х i погасли.
Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було
видно - чи вони постуляли пелюстки, чи накрили ┐х типчак i ковила? О цiй
порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до
сиво┐ бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена
вода, навiвали журбу. Оця ┐хня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва,
надавала степовi яко┐сь саванно┐ урочистостi. Од не┐ вiяло пустелею,
самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене
смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга,