"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу авторакраю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав
спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак - його кров - житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть ┐┐ в спадок сво┐м дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокi║вi, а не Сiрковi. Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка. А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрада║ться ревнивою мислiю до нього, кошового, ста║ з ним на однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому, але нинi обо║ думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по-сво║му, поспiшив перевести розмову на iнше. - Рано цього року зламали гарби татари. Ще не зламали, - замислено вiдказав Сiрко. - Це були акин-джi[1] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварю║ться соломаха. Либонь, з Адрiанополя ┐┐ солять. Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався... - мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Ка┐р. Якщо становисько там... Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого. невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори укра┐нського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати далi не було чого. Обо║ знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла. Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак. На могилу зiйшов довгоши┐й молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з-пiд не┐ виглядали великi, по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, при┐хав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiта║ воля i де вита║ вiдвага, нехай уми║ душу в чистих степових вiтрах. Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали ┐х i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно - чи вони постуляли пелюстки, чи накрили ┐х типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сиво┐ бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця ┐хня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi яко┐сь саванно┐ урочистостi. Од не┐ вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, |
|
|