"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автораяса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу;
пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру. Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрi┐ в небi вихрило гайвороння. - Вовки або рисi загризли оленя, - сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк. - Туди дивися. - Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: - Святе це мiсце. - чати. Найсвятiше на всiй Укра┐нi. Стiй, хлопче! Нехай налл║ться вiдвага в твою душу! - А в мене ┐┐ доста, - безпечно вiдповiв козак. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий - холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв. Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе крило палацу. Бо сон вiдляку║ не тiльки мiсячне сяйво - вiд нього захища║ парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля мало┐ тюрми. Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапля║ться повсякчас: спаленi║ од одного слова, од крихiтно┐ думки, i вже йому нема║ стриму. Через це його бояться, цим подоба║ться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на ши┐. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось? Султан тiльки тепер зауважив, що мiря║ опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого[2]. Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила ┐┐ тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий |
|
|