"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу;
пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий,
наче повiв степового вiтру.
Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрi┐ в небi вихрило
гайвороння.
- Вовки або рисi загризли оленя, - сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з
каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в
протилежний бiк.
- Туди дивися. - Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: - Святе це
мiсце. - чати. Найсвятiше на всiй Укра┐нi. Стiй, хлопче! Нехай налл║ться
вiдвага в твою душу!
- А в мене ┐┐ доста, - безпечно вiдповiв козак.



РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями
гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн
саме такий - холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли
над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi
ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво,
здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не
мiг заснути тiльки падишах османiв.
Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе
опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне
крило палацу. Бо сон вiдляку║ не тiльки мiсячне сяйво - вiд нього захища║
парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого
вчора нахромили на гаки бiля мало┐ тюрми.
Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на
середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно
видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на
постелi. Таке з ним трапля║ться повсякчас: спаленi║ од одного слова, од
крихiтно┐ думки, i вже йому нема║ стриму. Через це його бояться, цим
подоба║ться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i
не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно
розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого.
Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг
Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на ши┐. Що ж привело його сюди?
Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?
Султан тiльки тепер зауважив, що мiря║ опочивальню навкiс од вiкна до
стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка
Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його
не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту.
Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як
ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом
Iскандера Дворогого[2].
Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й
не рука його батька. Накрутила ┐┐ тоненька й тремтяча правиця великого
вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий