"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив ┐┐ й через те не
став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався
в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
- Справний козак, - мовив. - Але джурою не хоче. До куреня проситься.
Воля а чи сваволя груди йому розпира║. Кров гра║. А може, й сам не зна║,
чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холу┐в у нас i так
багато.
- Сливе, - одказав Сироватка. - Хоч сам подумав: що може бути кращого
за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось
урядником.
Тепер обо║ думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на
Сiчi нiхто не зна║, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а
син. Навiть сам Лаврiн не вiда║ того, може, через те й не лине душею до
батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн
був вельми радий.
Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому
до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив во║нно┐ науки - щось
було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдно┐ Мерефи, до тих
днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду
баскими кiньми.
Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них
густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини - Петро й Роман -
погинули за Укра┐ну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох
зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд
Харковом на руках у сво║┐ матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить
перед кошовим три миски кутi, а отаман налива║ три чарки. Одну випива║
сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий
дужий в отамана удар - не одна, а три руки опускають на ворожу голову
шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi - не
одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.
Лаврiн для Сiрка - й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для
Сироватки - також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями.
Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого.
Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний
йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у
нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й
навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй
Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi
почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав
сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще
й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi,
того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають,
ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про
нього. Од тако┐ розради йомутеж не повеселiшало.
Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i
малiсть.
Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше,
прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцi║┐ самотностi.
Скiльки разiв був на краю загибелi - замерзав, помирав з голоду, а то був
загруз у болотi й ледве видряпався, - i затим, пролетiвши душею по самому