"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

боялася цього портрета. Мануйловi очi встромлялися в неї, як тiльки
переступала порiг, i не вiдпускали, доки не виходила з хати. Портрет
дратувався, що рамка i шкло не дають вжити до непокiрної жiнки суворих
заходiв. Минувся рiк, доки Федоська раптом вiдчула, що це йому зась, що
вiн просто шматок паперу, яким можна навiть розпалити грубу, i
заспокоїлась. То, мабуть, душа скаженого Мануйла пройшла свiй страшний суд
i отлетiла до пекла на переплавку. Щоб колись знову об'явитись серед нас в
якомусь новiтньому, бiльш модному вбраннi.
Федоська позирала на подарунок Нiнон - гарний портрет Пречистої з немовлям
у гiрляндi з троянд i душевними словами: "Мама, мiлая мама, как тєбя я
люблю". I нарештi знайшла йому мiсце. Десь у пригребицях викопала малий
рушничок i прип'яла фото Божої Матерi бiля iкони Спасителя, на стiнку.
Вона не вiрила, що знову бачить дочок у рiднiй хатi. Сьогоднiшнi думки її
не ткалися звичною ниткою, залишаючи на полотнi уяви один i той самий
вiзерунок, а радiсно перескакували з одного на iнше. "Яка ж Валька худа та
жовта Господи чому яйця вчора дачникам оддала не хотiла ж побiгти до
Дунь-ки позичити Нiнку в селi нiхто не впiзнає хоч по телевiзору показуй
тре' з нею до лавки сходити хай Галька-лавочниця не думає що одна вона
така де це Сашка забарилася запросити Дем'янову Марiю а то плеще язиком що
кинули Федоську дочки поки в силi була город порати то хоч харчi забирали
а зараз дулю пiд нiс та хай їй чорноротiй буде трактувати на все село де ж
я сiрники запхала було б самогону Хрiнцi не позичати бу-бу-бу", - це
Федоська спустилася в темну пащу погреба, звiдти думок уже нам не почути.
Зачекаємо, доки вона вилiзе звiдти.
Валюта обходила обiйстя, новими очима констатуючи змiни: тут вишня
остаточно всохла, там неприбранi трухлi старого туалету. Вигляд мала
зосереджений i замислений.
- Мамо, мамо, а чого ви тут опинилися? - загукала раптом. Валюта остовпiло
стояла за хатою, дивлячись на чорний чавунний бюст матерi, що примостився
на пiдкладених цеглинах мiж теплицею i курником.
- Це мiй бюст на батькiвщнi героя, чи не бачиш. Щось подумало, що вiн
бронзовий, та й украло. Повалило, попиляло трохи, диви - там збоку. А я,
слава Богу, чавунна. Так воно й покинуло. Ми з Сашкою поставили Душману
пiвлiтру, той приторбичив його сюди. Хай стоїть. Як помру, поставите на
могилi, дешевше буде.
- Тiкайте, люди, з церкви, пiп сказився! - прокинулась у Вальцi
чорнобильська подруга.
Загарчала, засовалась у будцi чорна собака з вухами латинською У-вiкторiєю.
- Ладуля, ти мене пам'ятаєш? - присiла перед нею Валюта. - Пiдем зi мною:
- Не ходить вона, - сказала за спиною Федоська. - Зовсiм, їй сусiд лопатою
поперек вiдбив. Терешкович. Лiдчин чоловiк. Я й до ветлiкарнi носила.
Кололи чимось. Лiкiв виписали на два мiльйони... - Федоська зiтхнула. -
Вiн свого собаку застрелив, бо той тихо гавкав, випрошував у мене Ладку, а
я не вiддала.
...На порозi сидить чорна вухата собака з прозорим черевом, в якому
позгортувались малi цуценята. А картина могла називатися: "Липень. Дощ".
Люди, люди...
Нiнон сидiла у новому клозетi. Воно, звичайно, якось не заведено (i це
правильно) привертати увагу широкої громадськостi до такого iнтимного
мiсця. Недарма ж i назва його походить вiд англiйського "сIовесЬ, тобто