"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

i вже довела її до ручки, бо ледащо, через соломину не переступить, що
донедавна (уявляєте!) брала до себе приймакiв, таких же пташок Божих, як
сама, та не трималися довго - хто помирав, хто тiкав, а вона була
безсмертна, як Кощей, i така ж люта та ядуча. Одна оселя на всi Води
чомусь користувалася у Смiтницi дипломатичною недоторканiстю - баби
Федоськи.
Семьоновна дошкутильгала, кокетуючи фалдами-електрик, до останнього
паркану i видала туди останню на сьогоднi тезу:
- Вашi дєтi не говорять рiдною мовою! В автобусе вашi здоровiли нiкада
мєста нє уступят бабе-сосєдкє!
- А вашi? В Кацапiї? - розiгнулася остання полiльниця.
- А нашi вообщє на всьо єто ложили, - з погордою вiдказала Смiтниця. I
пiшла геть, з далини пунктирне штрикаючи вуха улюбленою пiснею, всiма
добре знаною: "Курочка поросенка привела, поросенок зти яички нанес, а
безрукий зти яички забрал, голопузому за пазуху поклал, а слепой все
присма-тривает да глухому все нашептьiвает, а немой во все горло закричал,
а безногий очень прьiтко побежал да льiсого за чуприну задержал..."
I тут повз неї шугонуло авто Нiнон. "Угнала тє-є-бя, угнала, ну i что же
здєсь крiмiнального-о-о...". Авто гальмонуло бiля Федосьчиного паркану.
Нiнон прочинила могутнiм стегном хвiртку. З дому на нявкiт кота вийшла
Федо-ська. Ойкнула i побiгла назустрiч, починаючи плакати.
- Мамо, чого ви плачете, цьом, цьом, цьом, я ж телеграму давала, що приїду.
- Немає у нас уже пошти i медпункту немає, а в Зорях кажуть, що носити
нема кому. Якби знаття, сама б побiгла i получила. Господи, Валюню, це ти,
- Федоська аж схлипнула, забачивши й другу дочку, що входила у двiр, - яка
ж ти худа, блiда, чого ж ти до мами не їхала, я б тебе молочком вiдпоїла...
Валюта, поставивши торбину на землю, обняла матiр за шию.
Ми, звичайно, не Рембрандти, не вiзьмемося живописати повернення блудних
дочок додому. Просто постоїмо тихо подумки поруч i порадiємо за Федо-ську.
Отака мiзансцена: посерединi двору стара мати обiймає дiтей, кiт забрався
вiд грiха на паркан, собака вистромила з будки цiкавий писок, а отут,
збоку, стоїмо ми з кiнокамерою, сповненi поетичних почуттiв.
Федоська збирала на стiл. Вона бiгала, як молода, туди-сюди. Постеляла
скатертину, вишиту по кутках квiточками, розставляла миски-чашки. Погляд
кiнокамери звично ковзає по стiнах з традицiйним iконостасом фотокарток:
вся рiдня, сестри, брати, небожi, мама з татом, молодi ще, скутi
празниковими строями, сама Федоська на колективному фото сестриного
весiлля. А тут - з якимось начальством, бо в капелюхах, з нагородами, i
Федоська в пiджацi, трохи затiсному, з бiлим комiрцем, щось теж блимає пiд
вилогами, її рiд, що розмножився, розбрунькувався вже незнайомими онуками
i правнуками. А з Вовчикiв нiкого. Висiв лише сам скажений Мануйло, її
покiйний чоловiк, колишнiй голова тиховодського колгоспу, а зараз -
портрет, намальований ще непевною, може, дитячою рукою, але з недитячим
проникненням в характер моделi. Портрет, як зараз кажуть, випромiнював
чорну злу енергiю.
Довго пiсля похорону, коли привезли Мануйла на пiдводi з Ясних Зiр
побитого так, що тiльки по чоботях i галiфе упiзнала Федоська чоловiка,
вона

54