"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

Фе-доська Вовчиха тiльки й могла навчити, як швидко смикати корiв за дiйки
та раком на городi стояти. Школа спецiальностi не дала. Бо що то за
спецiальнiсть - гнiй на фермi прибирати. Та й до навчання у Валентини
апетиту не з'явилося. Бо без бiному Ньютона ще нiхто не вмер. Принаймнi в
їхньому селi. Були в селi чистi посади - завпоштою, лавочницi, секретарки
в сiльрадi, але Вовчикiвнi пiсля смертi батька, в смердючому хвостi його
колишньої слави, було до них зась. Якби тато Мануйло догодовувався б до
доччиного повнолiття, напевне, пристроїв би поза полем i фермою. Але
батька Валька ледве пам'ятала i була чи не єдиною людиною в селi, хто
жалкував за скаженим Ма-нуйлом. Шкiльна наука i життя втратили для неї
реальний взаємозв'язок. Хорди i мередiани, сни Вiри Павлiвни та iнфузорiї
були абсолютно непридатним для вживання продуктом, як хлiб з глини, що
його мiсять на вулицi дiтлахи. Тож, вийшовши зi школи, була Валька бiлим
аркушем, або по-нашому табула расою, i життя взялося виписувати на цiй
табулi такi кросворди, що тiльки ой.
Одної чудової днини Валька-юнка, тонка, висока, якоїсь несiльської вроди,
стояла у пошитих мамою ситцевих трусах i бавовняному простенькому лiфчику
серед сiльської хати, де було бiдненько, але чистенько, i намагалася
роздивитися себе в старе люстро-трельяж, куплений п'ятдесят шостого року.
Роздивлялась, звiряючись з кольоровими фото красунь в купальниках з
дiадемами, встромленими за раму люстра. Тодi визирнула у вiконце, побачила
звичну картину - материну спiдницю на городi, поспiхом вiдсунула шухлядку,
пошарудiла там, витягла невелику скриньку, вiдкрила, побачила кiлька
орденiв, орденських книжок, на денцi - двi зiрки героя соцпрацi.
Повагалася, чи брати. Не ризикнула. Витягла кiлька купюр. Засунула
скриньку на мiсце, покидала якесь шмаття в рюкзачок, вислизнула з хати,
кинувши останнiй погляд на матiр межи грядками, вiйнула до автобуса i не
вийшла з нього, доки не приїхала до столицi.
Боже мiй, яка отава зiйшла в мiстi пiсля посухи застою i повенi перебудови.

Марина МЕДИИКОВА. ОЙ1 47
Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна - i пiшли вулицями патрулi,
взводи, роти, батальйони, армiї, з'єднання, збройнi сили дiвчаток з
веселими, голими по рипицю ногами, у скажено дорогих спiдницях-пасках i
кохтинках-невидимках, виносячи свiй, поки що єдиний крам назустрiч
проголошеному ринковi.
Дзеркало на облупленiй кахлячнiй стiнi єдиного на мiсто безплатного
вокзального туалету, просякнутого... ну, ви й самi знаєте, чим у букетi з
хлоркою, потом i парфумами пахне радянське публiчне мiсце, запевнило
нерiшучу Вов-чикiвну з Тихих Вод, що данi для модерного перевдягання вона
має. Принаймнi не гiршi, нiж он у тої галушки з товстими розчепiреними
стегнами-сардельками, обтягнутими блискучими малиновими лосинами в чорних
квiтах. Справа була за малим - знайти криницю, звiдки добре черпається
вiдром.
Валька, несмiливо озираючись, пристроїлась в кiнець довжелезної черги з
дiвчат, початок якої ховався за дверима не досить презентабельної якоїсь
культ-будiвлi, а хвiст, нарощуючись все новими i новими претендентками на
корону королеви краси невiдомо чого, можливо, мiкрорайону, вже звивався
далеко за Валькою. Матiр Божа, Пресвята Богородице, кого тут тiльки не
було! Чи брак у країнi дзеркал, чи поголовний дефект зору у прекрасної