"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

дома не сидю, скрiзь лазю.
- Ця Килина нiколи в свiтi з Душманом не розплатиться. От вже ледацюга, аж
реве. Вiн їй хату перекриває. Розкидав, падлєць, солому, познiмав крокви i
альо, гараж їй встроїв. Сидить, курс, а її ганяє то по сигарети, то по
самогон до Дем'яна. А воно ж дощi насуваються. Килина казала, аби вiн уже
був здох, катюга. Зразу, як укриє хату.
- А де ж Нiнка? Мабуть, забагатiла...
Валентина йшла, незалежно i зверхньо вiтаючись час вiд часу з бiлими
хустками за парканами, з велосипедистами, що курили шляхом, ось з оцим
опецькуватим молодиком з маленькими напiвп'яними очицями, з рудуватою
мичкою волосся, що прилипла до спiтнiлого лоба. Вiн котив поперед себе
тачку з газовими балонами. За ним, весело борюкаючись, бiгли двоє русявих
хлопчикiв-близнюкiв. Чiплялися до тата, аби дав тачку покотити. Хлопцi
перекривляли-повторювали всi рухи батька, на жодне зацитькування уваги не
звертали. Привiтавшись з Валентиною, молодик озирнувся i довго дивився їй
услiд. Очевидно, з похмiлля не мiг iдентифiкувати нi з ким з аборигенок.
А Валентинi назустрiч шкандибало дивне створiння: на обличчя наче стара
бабця, а зодягнута в мiське пальто з фалдами кольору електрик, пiдперезана
в попереку картатою теплою хусткою, взута в боти, що їх носили якраз по
вiйнi - з пiдборами i кнопками. Веселеньку капронову хустку пов'язувала
кокетливо, назад i трохи набакир. Через стоптанi назовнi боти жiнка сту-

46
пала, як гуска. В руцi тримала алюмiнiєвий бiдончик без кришки, з
пом'ятими боками.
- Працювала у колгоспi, проводила врем'я, полюбила бригадира, получи-ла
прем'я, - рiзким фальцетом проспiвала вона i прокричала до Валентини:
- Гарячий привєт королевам красоти! Ну что, уже стала мiскою на вєсь свiт
iлi так полумiском i осталась?
Валька мовчки глипнула на бабцю, наче розмiрковуючи, чи зараз її з'їсти,
чи нехай погуляє до вечора. На цьому зображення завмерло, даючи нам змогу
гарно роздивитися одну з героїнь нашої оповiдi.
СТОП-КАДР
Стоп-кадр - це коли зображення завмирає на пiвсловi, на пiврусi, на
пiв-думцi. Фаустiвська зупинена мить, вiдiбрана у вiчностi. Iнодi вона
буває виразнiшою за весь твiр, фрагмент говорить бiльше за цiле. Ребро
Адама виявилося, наприклад, на наш, звичайно, упереджений погляд,
вартiснiшим, нiж цiлий Адам.
Доходило середини лiто тисяча дев'ятсот якогось року. Але ж iсторiя ця
почалася не зараз, коли все ще йде Тьху Водами Валька Вовчик, а, як i всi
на свiтi iсторiї, мала колись свiй початок. I колись матиме обов'язково
свiй кiнець. На початку була Думка. Вальчина. Якби йшлося про її сестру
Нiнон, то на початку була б Дiя. Думкам годi було й мрiяти прокрутитися в
її монументальну, як у античної статуї голову. Недарма ж недурнi творцi
крiпких Венер давали їм очi, як облупленi варенi яйця. Щоб не вiдволiкали
глядача вiд милування позiрним - клубами, статурою, бюстом. Наче казали:
"Боги все зробили справедливо - один має форми, хай iнший має розум, i
знiмайте врожаї кожен зi свого лану. I всiм вистачить".
Закiнчивши школу, думала Валька Вовчик, ще й думала, що їй робити. Вiд
матерi чекати допомоги не випадало. Як дурна, проробивши все життя,