"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

44
до баби сяду. I полiзло на колiна до своєї баби, огрядної жiнки у
кримпленовiй кохтинi i бiлiй празниковiй хустцi.
- А й сiдайте. Це я до дочки їздила в город, - жiнка обмахувалась рiжком
хустки i вiдтягувала вiд горла синтетичний комiр. - I як ви там таке
носите. Через те, думаю, i життя у городi нервне.
- Бабо, пити хочу, - заскiмлив хлопчик-шоколадка, не зводячи погляду з
блискучої металевої кульки з пiдвiсками, що гойдалась на шкiрянiй мотузцi
на шиї у Вальки.
- Цить, дитино, цить, зара уже приїдемо, баба монi дасть. Вiд Дори. Ти
любиш моню вiд нашої Дори? Еге ж?
- Не хочу вiд Дори, хочу зараз.
- Цить, кажу, вже скоро. Дамо пацi гами, тютi гами, минi-минi гами, цюцi
гами i нашому Льончику гами.
Валентина зняла кульку, погойдала перед чорним носиком.
- Менi от скiльки рокiв, - хлопчик показав рожеву долоню, - я - Льонь-ка,
баба - Параска, а мама - Рая.
- А тато, мабуть, без iменi, бо ще на пальмi сидить, - пробуркотiв хтось
невидимий.
- От i молодець, Льонько, тримай, - Валька почепила кульку на шию
хлопчиковi.
А рейвах у машинi не затихав. Наче булькало варення на вогнi. Або кипiла
смола. Чи сталь в мартенi. Чи гнiв у вулкановiй безоднi.
- Господи, твоя воля, - зiтхнула Льончина баба Параска, - мабуть, кiнець
свiту йде, всi такi лютi. Чи вони сире м'ясо їдять...
- Яснi Зорi, - прокашлявся у мiкрофон водiй, - наступна зупинка Тихi Води.
А як будете лаятись, то не спиню, поїдете далi.
Цунамi народного обурення майже знесло шоферську кабiну.
- А бодай вас ракетою розбило, - закричав водiй, - щоб я вас не довiз!
- А у тебе що, парашут є? - була вiдповiдь.
Авто Нiнон шваркнуло повз автобусну зупинку з написом "Тихi Води".
Вiрнiше, ця назва була, сказати б, дiвочим прiзвищем села. З часом з неї
повисипалися деякi лiтери, точнiше - "й" та "й". I вона, ця назва,
читалася так - Тхi Вод. Тут треба сказати, бо далi може не прийти до
слова, що зараз уже не згадати, хто перший назвав село так, як було
написано на офiцiйнiй будцi - спершу Тхi Вод, а згодом зручнiше - Тьху
Води, але ця кличка закрiпилася, як мертво чiпляється до людини все
некорисне. I таким реп'яхом на штанях проiснувала нова назва до днiв
описуваних подiй. I в людському поговорi, i на державнiй будцi, до якої нi
в кого нiяк не ходили руки. Бо й досi лише однi подiї у нас мають шанс на
громадську увагу - виключно iсторичнi.
Водiй автобуса сказав у застуджений мiкрофон:
- Тихi Води.
Валентина висмикнула свою мiзерну торбинку з автобусних дверей i вилiзла
на дорогу. Автобус чхнув на неї синiм димом i похилитав далi. На
облупленiм задковi його хтось написав пальцем по пилюцi: "Українi - волю!"
Розтiклися селом пасажири автобуса. Валентина залишилась на шляху сама.
Повiяв вiтерець. Очi, намулянi об людськi обличчя, спочили в яснiй
сонячнiй благодатi, облямованiй там, на обрiї, мереживом лiсу.