"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Спихальський i Во┐нов гребли самi.
Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати,
навiть спати вiн не мiг. Лежав на животi i широко розплющеними очима
дивився в темряву. Спихальський i Роман не спали теж. Роман взявся
виконувати частку нiчно┐ Арсеново┐ роботи, а пан Мартин, хоч i любив
поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не
мiг заснути.
- Треба щось придумати, братове, - шепотiв вiн. - Якщо до зими не
визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй клятiй каторзi,
перун би ┐┐ вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев, не дасть
тобi жити, друже мiй укоханий... Тьфу, голова трiщить вiд думок, а нiц
нiчого надумати не може!
- Що тут надума║ш, пане Мартине? - озвався Роман, щосили тручи в руках
цеп. - Ось зiрвемося з прив'язу, тодi будемо гадати... Вже не багато
зосталося - бiльше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та
другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався!
- Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена... Та й з нас
заодно з ним!
- Ну, що ж - треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, рокiв
шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону та на
Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi ма║тки, панський осавула,
кровожерливий собака, наговорив пановi, що я пiдмовляю хлопцiв iти на
помiч загонам Разiна. Пан звелiв схопити мене i до смертi засiкти
батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi про
таке, я з друзями пiдстерiг осавулу в перелiску, коли вiн повертався
додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi, та║мно пробрався
до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав вогню i гарненько
роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й
на серцi було весело, що не з порожнiми руками прибудемо до славного
отамана Разiна...
- Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, - промовив Спихальський. - А я
i не знав... Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То
зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе...
Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га?
- Всi ми з одного тiста, пане Мартине, - морщачись вiд болю, усмiхнувся
Звенигора. - Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди!
- Га-га-га! - зареготав Спихальський. - Я в цьому й не сумнiвався...
Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од вас духу лайдацького i
сво║воленства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, пiдбурю хлопство
проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка
Наперський. О пан кзус!
- Спершу дай вибратися з цi║┐ дiри, пане Мартине.
- А то так, прошу пана... Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман
притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити i нам свого кривдника
Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га?
- А чого ж. Це славна думка! - погодився Звенигора. - Тiльки дайте
трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга. Час
не жде!
Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто на них не звертав уваги,
нiхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумiв вiтер,