"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи
кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда словом.
Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не
досить, i обзавiвся таволгою й терном. Пов'язане в тугi пучки пруття
рожево┐ таволги i цупкого терну, всiяне мiцними i гострими, як голки,
колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що накривала
густими заростями схили ярiв та балок i милувала око сво┐м при║мним
кольором, стала для невiльникiв найжахливiшою карою. Замашнi рiзки
колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг.
Все лiто Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з
Семестафом-пашею, хоча i кидав на нього лютi погляди. Але це тривало
тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що вiн наступить
десь, може, через рiк або й два.
Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невiльникiв - а вiн
вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля - i сказав Звенигорi:
- Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця... Виявля║ться, там справдi ║
кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них нема║. Чим
це пояснити, Кучук-ага?
Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзна║ться про обман, i,
застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.
- Як нема║? Невже вiн помер?
- Справа в тому, що вiн i не помер. Просто не мiг вiн померти, бо
взагалi не iсну║ на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився
за сво║ легковiр'я - викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав надiю
повернути з лихвою. А тепер утратив ┐х безповоротно!
Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його
плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха.
- Дивно, - сказав Зенигора. - Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4]
- Не думаю. пй не вперше це робити.
- I все ж ┐┐ було обмануто в Кам'янцi!
- Ким?
- Тими мо┐ми ворогами, якi завдали мене в неволю.
- Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь
тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! - рiзко промовив паша i,
круто повернувшись, вийшов геть.
В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини вiн не
шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкiшу
рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i з розмаху вдарив по спинi.
Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового болю,
пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала вiд кровi
червоною.
Кров'янистi бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Вiн шмагав
невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що вiн ждав цi║┐ митi
довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу.
Во┐нов i Спихальський зчинили крик. До них при║дналися iншi невiльники.
Корабельний ага, який прибiг на цей гвалт, вiдтягнув Абдурахмана i з
огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й горiла вогнем.
Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався за держално весла. А
кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд знову покарати його.