"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ворог, якого треба знищити.
Та як?
Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим.
Що ж робити?
Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого
не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг на обидвi руки i щосили
рвонув... Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося з його даремних
потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi сво║┐
на┐вностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву.
Та думки точать мозок, мов шашiль дерево.
От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, - ним би можна було поволi
перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег невiльникiв не
пускають. Нiхто з туркiв тако┐ послуги тобi не зробить... Тож годi тiшити
себе марною надi║ю!
Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу
собака й накинувся на жебракiв, що зайшли на подвiр'я. Арсен був тодi
хлопчаком, але й досi пам'ята║, як могутнiй гривастий Циган з розгону
рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп,
як заверещали жебраки, вiдбиваючись вiд пса палицями. Батько вибiг з
майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби
┐х вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп.
- Сильний наш Циган, - сказав тодi малий Арсен.
- Не в силi справа, - вiдповiв батько. - Глянь-но сюди - бачиш? - I
показав обривок ланцюга.
Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'║днання так перетерлися за
довгий час, що були не товщi капустяного листка.
- Чи ти ба! - здивувався тодi вiн. - Таке мiцне залiзо - а
перетерлося...
- Час i залiзо пере┐да║, сину, - вiдповiв батько i вiдбив молотком
скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки.
В той час Арсен так i не зрозумiв, як то час пере┐да║ i залiзо. А
тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i миттю пiдхопився з
лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв:
- Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала!
- Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? - очамрiло спитав Спихальський.
- Але ще ж рано, псякрев!
Звенигора затулив йому рота.
- Тс-с-с, пане Мартине! Думка ║ цiкава! Чи не хотiло б товариство
послухати?
- Най його мамi стонайцять болячок, то для того треба чоловiка
розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи.
- Нишкни, пане Мартине! - прошепотiв з кутка Роман. - Дай послухати!
Кажи, Арсене!
Звенигора нахилився, прошепотiв:
- Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але ми ма║мо бути
готовi до не┐. Що я маю на увазi? Ми повиннi та║мно перетерти ланцюг, щоб
у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу з
турками. Це ║дина наша надiя, ║диний шлях до волi!
I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки.
- Як, Арсене? Ти ма║ш якесь причандалля?