"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих у якомусь
дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося i
чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й досi
гули джмелi.
Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому
кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась,
а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника.
Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закiнчилась
його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби.
- Гяурський пес! Невже ти гада║ш, що аллах дарував тобi безсмертя? Ти
жорстоко помиля║шся! Твоя смерть - на кiнчику мого гарапника, нещасний! -
зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору. -
Ось тобi! Ось тобi! Ма║ш!..
Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i Во┐нов зчинили
крик. До них при║днались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами, бо тут
були люди з усiх кiнцiв неосяжно┐ Османсько┐ iмперi┐ та з багатьох
сумiжних кра┐н.
- Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? - почулося з корми. - Ти
забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай - настане i для тебе чорний день!
- Скажений вiслюк!
- Негiдник! Чума б тебе забрала!
- Стамбульський злодюга! Розбiйник!
Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав.
Лайка ще бiльше розпалювала його, i вiн, оскаженiвши, бив Звенигору
смертним бо║м. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупiт
багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз.
- Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? - розлiгся гучний
владний голос. - Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову!
Абдурахман вiдскочив од Звенигори, виструнчився, зiбгавши в руцi
гарапника. З обличчя враз злетiв вираз скажено┐ лютi. Натомiсть усi
побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала розпухати
й одвисла донизу.
- Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику капудан-паша Семестаф, -
пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. - пх пiдбурив оцей гяур, ця паршива
собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!
Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори.
Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i зупинився перед
Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з сивуватою бородою i
красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть шрам, що червонiв на
щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги.
- Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей скот працювати
як слiд? - похмуро запитав паша Семестаф.
- Я саме цим i займався перед вашим приходом, найяснiший пашо, -
вклонився Абдурахман. - Але цей гяур ударив мене в обличчя.
Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi чи
теплоти, - так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд ноги, або на
норовисту тварину, яку треба приборкати.
- Бунт на кораблi кара║ться смертю. Та не станемо ж ми непокiрливого
вiслюка карати на горло, - досить для нього кiлькох ударiв гарапника! Тож
усипте цьому негiдниковi так, щоб порозумнiшав, але мав силу тягнути