"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi - пiднiмай, опускай!
Пiднiмай, опускай!
Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося
натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та
барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!..
Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки ║ сили в
руках - греби! Iнакше...
Свистiв над головами гребцiв гарапник i гаряче опiкав тих, хто, на
думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належно┐ старанностi. Наглядач був
невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз скуштував
безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити вiльнiше i ситiше життя,
намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що примушував сво┐х колишнiх
товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало вiд поту:
сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi для невiльникiв
ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали люки,
крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря.
Абдурахман змахнув з лоба краплини ┐дко┐ вологи, блимнув на Звенигору
важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i
дотепна вiдповiдь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася
легка усмiшка.
- А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смi║шся?.. О нi, ти в
мене працюватимеш як слiд! - зарепетував наглядач i кiлька разiв шмагонув
невiльника по плечах.
Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора здригнувся. В
очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i всi, навiть мiцнiше, бо мав
набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби, що багато часу провели
бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе,
вiн, скiльки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотiли
кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав
усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого
Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, - вiн вiдлетiв назад i мiцно
стукнувся головою об стiнку.
Це сталося так несподiвано, що невiльники перестали гребти. Весла
сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд.
Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом.
Потiм застогнав i розплющив очi.
Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на
Звенигору й наглядача, який силкувався пiдвестися, але нiяк не мiг i
тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима.
- На бога, Арсене, що ти наробив! - вигукнув вражений Спихальський i
настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. - Вiн же,
холера ясна, тебе заб'║ ниньки!
Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах.
Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла,
стиснув, немов обценьками. Розумiв, що треба охолонути, заспоко┐тись i
щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'║, засiче гарапником до
смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому в голову. Та й що тут
придума║ш? До того ж вiд лютi й хвилювання перед очима все ще плавали
червонястi кола.
Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною об стiну,