"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

день-два буря вщухне - i знову можна буде випливати в море.
Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув.
Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi - на кормi i на носi судна -
понатягали на голови башлики, закуталися тугiше в довгi аби[5] i,
примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в сво┐х тiсних
задушливих каютах яничари. На нижнiй палубi час вiд часу дзенькали
кайданами ввi снi невiльники.
Не спали тiльки Звенигора, Во┐нов i Спихальський. Лежали мовчки в
пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть.
Протяжний свист вiтру i приглушений рокiт розбурханого моря сприяли
┐хньому задумовi.
Десь опiвночi Роман обережно витягнув з-помiж нiг обривок ланцюга.
Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi! Правда,
лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це вже
не лякало.
Пересилюючи бiль, що пронизував спину, Звенигора перший встав iз
ненависно┐ лави, пiдiйшов до дверей комiрчини, де спав Абдурахман.
Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини неслося потужне
хропiння наглядача.
- Чекай, Арсене! Дай-но я! - заблагав Спихальський i протиснувся в
комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi сво┐ довгi мiцнi руки i намацав
лiжко Абдурахмана. - Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!
Вiдчувши на ши┐ цупкi пальцi, наглядач прокинувся i злякано скрикнув.
Та Спихальський затиснув йому долонею рота.
- Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми
жалi║мо, що не ма║мо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!
- Не треба! Кiнчай, пане Мартине! - прошепотiв Звенигора. - У нас ще
багато дiла.
Абдурахман так, мабуть, i не зрозумiв, що ж трапилось. Права рука
Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго i
незабаром затих.
- кден готовий! - коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув.
Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв.
- Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя!
Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий довгий
ланцюг, який тримав ┐х бiля опачин на прив'язi. Звiльнившись вiд нього,
люди миттю схопилися з лав, натикалися в темрявi один на одного,
гримкотiли кайданами.
- Та тихше, чорти! - прошепотiв Звенигора. - Варта почу║!
Невiльники застигли на сво┐х мiсцях. Спихальський тим часом знайшов у
кишенi Абдурахмана кресало i трут - викресав вогню, запалив свiтильник.
Тьмяно-жовте свiтло вихопило з темряви напруженi, закам'янiлi обличчя
веслярiв.
Звенигора вийшов наперед.
- Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi! Берег - рукою
подати! Доберемося плавом... Зосталося одно - зняти вартових на верхнiй
палубi! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятованi! На березi
зiб'║мо кайдани - i хто куди! Там уже кожен - пан сво║┐ долi!.. А зараз
дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен ще один
мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий?