"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я, пане Звенигора, - пролунав з корми голос.
Там поволi пiдвелася височенна постать.
- Хто ти, чоловiче? Звiдки мене зна║ш? - спитав здивовано Арсен.
- Грива я. Пам'ята║ш семивежний замок у Стамбулi?
Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них ще один
дужий i хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В
семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невiльникiв
найманцiв-зрадникiв для допомоги турецькому вiйську в його походi на
Укра┐ну, Грива дав гнiвну i рiзку вiдсiч перевертневi Свириду
Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу ма║ чолов'яга!
- Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався?
- Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та
й сидiв далеко - не з руки було! - прогув Грива, тримаючи рукою кайдани i
пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi.
Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали
сигналу.
Звенигора, Спихальський, Во┐нов i Грива, мiцно натягнувши кайдани, щоб
не дзвенiли, тихо пiднялися по сходах нагору. На верхнiй палубi було
темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер, сипав в обличчя гострими
дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву - ледь-ледь
вимальовувались неяснi обриси високого берега.
Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потiм Звенигора з Гривою,
помiтивши на носi темну зiгнуту постать вартового, стали поволi
пiдкрадатися до не┐. Спихальський i Роман повернули на корму.
Вартовий куняв i не чув, як до нього наблизилося дво║. Грива високо
пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв
на палубу i навiть не трiпнувся.
Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi.
Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за
руку.
- Зажди! Знiмемо одяг - пригодиться!
Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi кинули яничара в
воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони?
Тi виринули з-за палубно┐ надбудови, мов тiнi. Спихальський важко
дихав. Впiзнавши сво┐х, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав
велику та║мницю, сказав:
- кще ║ден!
Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора мовчки потиснув йому
руку вище лiктя. Сказав:
- Тепер - добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не
розбудити яничарiв.
Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному почали
виходити невiльники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по
якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi.
Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми. Холодна
солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу.
"Не всi допливуть! Хто погано плава║ -потоне!" - майнула думка. Та вiн й
одразу ж прогнав, - потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на
поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю.
До того ж солона вода роз'┐дала рани, хотiлося вити, кричати. Натомiсть