"Юрий Логвин. Танцi шайтана" - читать интересную книгу автора

- "нто у вас тут тако... А у нас - вольная воля. Хош с бабой, хош с
двкой, а хош сам с собой бгi... Так ти, значiтся, н хош козой вирядiтся?
- Нi, дядьку, не хочу.
- А жаль. Я би тб козью лiчiну напялiл, плат повязал, сарафан одл,
лапоткi би обул. Вот била би коза... Жаль! Всьо вдь от Паранькi осталось...
Ну, да ладно, на нт i суда нт. Ну, я сплю, а ти как хош...
Ведмедиця спала тихо, зовсiм тихо. Навiть не було чути, як вона сопе.
Тiльки теплий звiриний дух напливав вiд не. А  хазян так хропiв i
харчав, що аж весь бурдей тремтiв.
Може це й допомогло Тимковi зразу не заснути. Ще п'яну сороку вiн
поклав на снiп пiд стiною. Птаха хрипко скрикнула, вщипнула хлопця за палець
i тодi вмостилась на соломi i, як завжди, засунула голову пiд крило.
Хлопчик, як i навчав дiд Пацюк, добре висушив онучi. Вiн уважно
дивився, щоб жодна iск-ра не попала на тканину. Далi скрутив онучi, пiдклав
собi пiд бiк. А чоботи у торбу i пiд го-лову замiсть подушки. Босi ноги
обмотав тим вовняним поясом, який так сподобався ли-це-дiвi.
Заснув вiн одразу i прокинувся одразу. Але спочатку вiн нiчого не мiг
зрозумiти. Де вiн i що з ним.
Бурдей вихолов. I було зовсiм темно. Тiльки рожевилась дiрка в
очеретянiм даху. По-во-дир то хропiв, то пiдсвистував носом. А вiд звiрюки
аж до Тимка iшло тепле дихання.
Намагаючись рухатись якомога тихше, щоб не дуже шарудiти соломою, Тимко
швидко сiв, майже навпомацки взувся. Затим, ступаючи навшпиньки, став пiд
вiконце. З усих сил потягся i висмикнув iз вiконницi солому.
Разом iз рожевим променем сонця у бiйницю влилося туге морозне повiтря.
Тимковi почулось, що в полi наче iржуть конi, дзвiнко брешуть собаки i
гомонять люди.
Хлопчик пiдстрибнув i вчепився у вiконце. Пiдтягся на самих кiнчиках
пальцiв i спро-мiг-ся покласти пiдборiддя на крижане вiконце.
Бурдей стояв на узвишшi. I звiдсiля було добре видно ту дорогу, якою
вони вчора пря-му-вали до мiстечка. Сьогоднi ж по нiй короткою риссю трюхали
вершники на дебелих конях. Мастi хньо не мiг добрати, бо вершники
вимальовувались чорним абрисом на тлi вог-нен-но-го сходу сонця. А вiд них
тяглися холоднi блакитнi тiнi. А що на сворi з них шарпались пси, то малий i
не сумнiвався, що це вчорашнi людолови. Це вже сьогоднi вони його шукають.
Малий, обтираючись спиною об руду глину, потроху сповз по стiнi на
землю. I ревно i роз-пачливо залився сльозами. Вiд страшно образи, що цi
зайди знайшли його слiди. Але щось його змусило знов учепитись за вiконце i
пiдтягтись до отвору обличчям.
Вершники i на хвилю не спинились в тому мiсцi, де вчора вони зiйшли зi
шляху i по-прос-тували до бурдею.
Потiм за вершниками потяглися кiлька саней i купками чимчикували люди.
I до всього - щось дивне робилось iз повiтрям. Небо у висотi небесно
банi було наче без жодно хмарки. Звичайне вранiшн зимове небо. Але з от
цього чистого неба осипався дрiбний-дрiбнюсiнький крижаний пил. Слiпучi
променi сонця пронизували крижаний пил i запалювали його багряним вогнем i
блиском.
Саме не сонце заслiпило Тимковi очi, а оцей неймовiрний блиск
рубiнового пилу!
Сорока на свому снопi прокинулась i зразу ж в сутiнках пурхнула до