"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

добулися десь iз глибин душi. пх обличчя зробилися поважнi й грiзнi, в ┐х
очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав ┐м був у цей
мент: "Так, зневажено мене. Iдiть i боронiть мою честь!" - вони безперечно
пiшли б, не зважаючи на нiщо.
Але гетьман не сказав того. Ще не пора.
Потягнув ┐х злегка за поли: "Чого ж би ви зрива║теся, сiдайте! Невжеж
гада║те, що Мазепа дасть обiджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не
купити мене нi за грошi, нi за титули. Грошi я й царевi даю, а титулу
вищого, як гетьман, значиться, вождь i начальник Укра┐ни, теж не
потребую.. Мiй титул нинi не згiрший вiд королiвського польського, а за
значiння я з ним також не мiнявся б. Але болять мене тi┐ торги, що за живу
шкiру укра┐нського ведмедя iдуть. Мене герцогом хочуть зробити, а
ки┐вське, волинське й чернiгiвське князiвства другим дають. До чого воно
подiбне? Це ж фантазi┐, на якi я, старий, досвiдчений i практичний
чоловiк, нiяк не пiду. Мазепа - гетьман i гетьманом усi║┐ Укра┐ни хоче
зостатися. Мазепа нiяким чином не допустить до того, щоб чужинцi сидiли на
нових престолах пошматовано┐ укра┐нсько┐ землi. Досить менi цього,
досить!"
Гетьман зiрвався з дряхлого крiсла i став нервово ходити по хатi.
Повставали й старшини i попiдпирали собою стiни, щоб не спиняти його.
Крiзь вiкна залiтав спiв птахiв i свiжий запах розквiтлих бузкiв,
котрих було повно по городах i попiд плотами.
"Або отсе перестроювання Укра┐ни на московський лад. Замiсть виборних
старшин мають командувати нами, козаками, московськi бояри. Що п'ятий
чоловiк з полку перейде в компанiю, дiстане мундир i солдатську плату, а
решта повернеться додому, щоб сiяти i орати та щоби згодом зробитися
звичайними царськими холопами. Скажiть, можемо ми на таке пристати?"
Гетьман встав i глянув старшинам в очi.
"На таке ми нiяким чином пiти не можемо".
"Краще зi шаблею у руцi згинути чесно, нiж соромно пхати шию в ярмо".
Гетьман значуще подивився на вiкна. Орлик зрозумiв цей знак i
позачинював ┐х.
"Милосте ваша,-- почав палко Ломиковський,- регiментаре наш, надi║ ти
наша! Пощо ж нам гаятися, яко┐ ще бiльшо┐ наруги дожидатися? Затягають
петлю на ши┐ нашiй чимраз то крiпше, зашморгнуть нас. Усi ми бачимо, до
чого воно йде. Вони хочуть Укра┐ну не лиш поневолити до решти, але хочуть
злити ┐┐ з Московщиною в одно, хочуть переорати нашi останнi межi, щоб був
один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими
списами i шаблями i гно┐ть козацьким трупом на московську пшеницю.
Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час,
може, доля знов повернеться до царя, а вiдвернеться вiд Карла й
Станiслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, ┐й же Богу, або тепер,
або нiколи. Гнiвайся на мене, пане гетьмане, вiдбери вiд мене ранг й
ранговi ма║тностi, роби зi мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобi
сказати, бо так само, як я, гада║ нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловiк
на сто!"
Гетьман узяв Ломиковського за руку, i його уста осiнив знову звичайний,
приязливий усмiх:
"Приятелю мiй! Ти зна║ш, як поляки кажуть: ц о н а г л ║, т о п о д я б
л ║. Не хочу я, щоб i в нас сталося п о д я б л ║. Розумi║ш мене?"